Сеть знакомств для любителей книг



Валерій Пекар
Entrepreneur. Pragmatic. Researcher. Lecturer. Reader. Thinker (from time to time).
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Taras Prokopyuk

 
Алексей Мась

 
Игорь Манн





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена


Друзья:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Elena Konovalova
Elena Konovalova
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

друзей: 5 (смотреть)

Также в друзьях у:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Taras Prokopyuk
Taras Prokopyuk
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk
 
stasparshin
stasparshin
 
Татьяна Верба
Татьяна Верба

Валерій Пекар

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (10)Философия, история (20)Бизнес (12)
Обучающие книги (3)

 1..10 11..20 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..61 
Валерій Пекар
Это не бульварное чтиво, как можно было бы подумать, исходя из названия. Это остросюжетный исторический триллер про октябрьский переворот 1917 года. Традиционная историография написана по заказу тех, кто расстрелял остальных участников событий. Всё было не так — признайтесь, вы всегда это предполагали. А как именно? Автор пытается восстановить картинку, предлагая свою версию событий: от начала до конца все действия были спланированы германским генштабом, стремившимся вывести Россию из войны, чтобы закрыть второй фронт.

Как ни удивительно (впрочем, в те времена не удивительно), на острие событий оказываются два еврея. Адольф Иоффе, автор замысла и руководитель октябрьского переворота, фактический глава Петроградского совета. Пинхас Рутенберг, член Высшего совета, в руки которого Временное правительство вложило чрезвычайные полномочия для защиты демократии в России. Столкновение двух железных воль и незаурядных умов определяет ход всех событий.

Однако главный герой повествования — украинец. Михаил Терещенко, из того самого рода. Миллионер, министр, дипломат, денди, яхтсмент, игрок, меломан и полиглот. Олигарх, короче. Именно он становится на пути Ленина — и терпит поражение. Вместе с ним поражение терпит вся демократическая Россия, а также вся история ХХ века.

Книга читается за пару часов и звучит очень актуально: ведь мы тоже живем во времена революции, которая выплескивает наверх людей чести и подонков, тихих властолюбцев и пустозвонов-ораторов, полевых командиров и кабинетных философов. Она написана в прекрасном жанре киносценария и просится на экран, вот только снять его в ближайшее время, видимо, не придется: действие происходит в Петрограде, а там нынче такие темы не популярны.

Ефим Гальперин Бешенство подонка
Валерій Пекар
Говорят, люди путешествуют в поисках впечатлений. Но нередко путешествие имеет совершенно другую цель — это путь к себе, поиск себя и своего места в мире. Для Петра Вайля поиск Родины — это поиск собственной идентичности. Выросший в Риге и живущий в Нью-Йорке сын московского еврея с эльзасскими корнями (след наполеоновского похода) и русской ашхабадки из переселенных в Туркестан из Армении тамбовских молокан, больше всего на свете любящий читать книги и волею случая нашедший себя в журналистике, строит график своей жизни, чтобы в нем увидеть себя. Чем больше точек — тем вернее график. Поволжье, Соловки, Грузия, Камчатка, Баку, Чечня, Москва, Ашхабад, Ташкент, Рига, Новосибирск… Для поиска ответа на вопрос «Кто я?» недостаточно медитировать, сидя на диване, — нужно выйти из дома и проехать сотни и тысячи километров, чтобы вначале понять, где находится и почему такова страна, которую считаешь своей. Почему ты ее не можешь не любить, но при этом не можешь уважать.

Уж давно нет той страны. Последняя империя распалась, и процесс этот, видимо, не закончен. Осколки той империи, как ледяные иглы Снежной Королевы, сидят в миллионах людей, мешая им обрести себя. Великая русская культура, в которой постоянно натыкаешься на украинские, грузинские, еврейские, армянские, татарские фамилии, была той рамкой, в которую пытались загнать и подровнять идеологическим молотком «новую историческую общность людей — советский народ». К счастью, ничего не получилось. К несчастью, некоторые куски распавшейся империи приняли на себя бремя ее наследства. А значит, опять — можно и нужно любить, нельзя уважать.

Обильно политая кровью и потом земля, где всё наоборот, где города почему-то несоразмерны человеку, а природа соразмерна, где низкое и высокое не просто соседствуют — прорастают друг сквозь друга, где всё временное будет стоять века, а всё выстроенное на века уже давно разрушилось, порождает такие же исковерканные души. Потом эти души накручивают десятки тысяч километров, пытаясь понять. Петру Вайлю это удалось.

Петр Вайль Карта Родины
Валерій Пекар
Проблеми національної ідентичності, мови, національної культури завжди наснажені емоціями, і ми добре бачимо це на прикладі сучасної України. Зазвичай, діючи під впливом цих емоцій, люди не переймаються запитаннями, що саме вони обстоюють і якого саме ідеалу прагнуть досягти. Політики усіх мастей добре навчилися цим користуватися. А світ тим часом з кожним десятиліттям неймовірно ускладнюється: ми бачимо щоразу нові, невідомі раніше форми міграційних процесів, реформ адміністративного устрою, культурних феноменів тощо.

Монтсеррат Ґібернау не дає рецептів, але вона ретельно і послідовно досліджує весь той складний суспільний організм, що зветься національною ідентичністю, аналізуючи його психологічний, культурний, історичний, територіальний, політичний виміри. Вона показує, як часто національна ідентичність є лише стратегічним інструментом в руках еліт, які накидають той чи інший варіант масам за допомогою законодавства і засобів масової інформації, маніпулювання історією і освітніми процесами.

Авторка вдається до детального аналізу найбільш складних проблем національної, мовної, культурної ідентичності у сучасному світі. У фокусі уваги опиняються країни і регіони, де передача адміністративних повноважень на нижчі рівні призвела до виникнення небаченої досі подвійної ідентичності: канадський Квебек, іспанські Каталонія і Країна Басків, британські Шотландія, Північна Ірландія та Уельс. Далі аналізуються проблеми імміграції та три основні моделі інтеграції мігрантів: ґеттоїзація, асиміляція, полікультурність. Вивчається формування новітніх систем ідентичності на прикладі Австрії, де нову національну ідентичність довелося будувати з нуля після 1945 р., і то в умовах, з одного боку, найжорсткіших міграційних законів, а з іншого — найінтенсивнішої імміграції. Досліджується формування тонкого прошарку нової пан-європейської ідентичності в Євросоюзі і важливе для України питання щодо культурних кордонів Європи: де вони пролягають?. Далі авторка рушає до Америки, де уславлений «плавильний казан» народів перестає працювати, породжуючи неймовірної складності проблеми з ідентичностями не лише новоприбулих латиноамериканців і ненастанно дискримінованих афроамериканців й індіанців, але й білих американців європейського походження. Наостанок аналізується порівняно новий феномен космополітичної ідентичності та виникнення в Європі нових праворадикальних партій, що досягають успіху і входять до коаліційних урядів, виступаючи, в першу чергу з питань міграції та культури, з крайніх правих, але антифашистських позицій (ще нещодавно було важко таке уявити).

Монтсеррат Ґібернау часом здається цинічною, але це лише неупередженість дослідника, якому годі задурити голову міфами. Червоною ниткою проходить важлива думка: національна ідентичність не є лише культурно-політичний феномен, бо соціально-економічні проблеми (зокрема, нерівність і бідність) часом важать більше. І головний висновок, який читач має зробити сам: національна, мовна, культурна ідентичність не є священною коровою, це лише гра тим або іншим чином налаштованих еліт, що маніпулюють масами в той або інший спосіб заради цілей, які нам можуть здаватися добрими або поганими.

Монтсеррат Ґібернау Ідентичність націй
Валерій Пекар
Яке відношення має злодійкуватий нотаріус, підроблювач документів та дрібний провокатор, до найбільш значних подій європейської історії? Виявляється, безпосереднє. Ґарібальдійські походи та об’єднання Італії , франко-прусська війна та Паризька комуна, діло Дрейфуса та антиклерикальний рух — і завжди цей непомітний чоловічок з’являється на перших ролях. Володар численних перук і накладних борід, майстер фальшування почерку і переписувач старих оповідок, частий гість літературних салонів та революційних збіговиськ, він працює на всі спецслужби без винятку. Сповнений пристрасної ненависті до соціалістів та буржуа, єзуїтів та масонів, жінок, євреїв, німців, росіян… практично до всіх, палаючий любов’ю лише до гарної їжі, він все життя на самоті і водночас в гущині подій.

Якби не формат щоденника, новий роман Умберто Еко можна було б назвати документальним, адже описані в ньому події дійсно відбувалися, а численні герої є відомими історичними особами, які говорять і діють так, як було насправді. От лише підґрунтя цих подій пропонується читачеві дещо інше. Хтозна, як воно було насправді. А може, і дійсно європейська історія другої половини ХІХ сторіччя крутилася навколо злодійкуватого нотаріуса? І хто знає, які темні чоловічки стоять за подіями наших днів?

Кожен роман Умберто Еко — це цілий світ, в який можна заглиблюватися далі й далі, відкриваючи нові повороти і нові шари сенсу. Смачненького!

Умберто Эко Празький цвинтар
Валерій Пекар
Кожен чоловік принаймні один раз на день думає не про секс, каже народна мудрість. Світ чоловічого еротизму був так само невідомий українській літературі, як і світ еротизму жіночого, відкритий трохи раніше. Час настав, бо чим же ми, чоловіки, гірші? Нецікаво було б почути одкровення прищавого юнака, що марить вночі під ковдрою дівчатами, баченими вдень. Натомість маємо справу з розповіддю зрілого інтелігентного, повною мірою реалізованого чоловіка, який вже пізнав багато, але ще має жагу. Кажуть, найкращий вік — коли вже все можеш і водночас ще всього хочеш. Але у кожного віку є своя перевага і свій біль. Цинізм, іронія, насмішка над собою — це лише броня, що має захистити серце,з якого позривано корки засохлої крові. Жагуче бажання знов закохатися, знову відчути себе захопленим тією могутньою силою, що лиш вона одна дає справжню повноту життя, веде ліричного героя щоразу до нової пригоди. Він так і провадив би далі, плутаючись у згадках, кому сказав яку легенду, і ретельно знищуючи залишені в кімнаті жіноче волосся та дрібнички. Але ж ось на сцені з’являється нова Сила, набагато могутніша за Любов…

Юрій Винничук Весняні ігри в осінніх садах
Валерій Пекар
Это была великая эпоха. Запуск первых спутников и полет Гагарина, всенародное ликование и вера в нескончаемый прогресс, «оттепель» в СССР и бесчисленные рабочие восстания, подавленные с крайней жестокостью и засекреченные до сего дня, ботинок на трибуне ООН, кубинская революция и постройка Берлинской стены, снятие Хрущева и убийство Кеннеди… И самое важное, самое страшное событие — канун Третьей мировой войны, которая так и не состоялась.

Мастер исторических расследований Виктор Суворов детально, по дням и часам реконструирует события Карибского кризиса, вскрывая их подоплеку и причины, мотивы поведения основных игроков и существенные военно-технические детали. Но при этом изложение облекается в форму увлекательного повествования с множеством диалогов (естественно, вымышленных) и характерных примет эпохи. Советские генералы и партийные руководители, конструкторы ракетной и ядерной техники, разведчики нескольких стран сплетают сложный узор событий, руководствуясь своим собственным, порой ограниченным пониманием и своими собственными, почти всегда эгоистическими интересами. На фоне этих мелочных игр так ярко выглядит подвиг Олега Владимировича Пеньковского — неизвестного широкой публике человека, ценой своей жизни спасшего небольшую, но такую красивую планету под названием Земля.

Виктор Суворов Кузькина мать
Валерій Пекар
Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые, сказал поэт. И сказал глупость, ибо блаженства в том мало. Однако же выбирать место и время рождения не приходится. Роман начинается 27 февраля 1917 года, и его героям, чьи судьбы причудливо переплелись в революционном Петрограде, в тихо-благополучной Швейцарии, во врангелевском Крыму и в буденовской Конармии, приходится ежедневно делать трудный нравственный выбор на тонкой грани между жизнью и смертью. А в переломные моменты истории, как известно, наверх вылезает всё самое гнусное, жестокое, низкое и подлое.

Русский роман непременно должен отвечать на ключевой вопрос бытия. В данном случае речь пойдет о самом главном качестве человека и социума, названном искусственным словом «аристономия». Именно это качество определяет эволюцию человечества, именно оно дает надежду на лучшее будущее, силы пережить страдания и не разувериться. На этом пути автора сопровождают эпикурейцы и стоики, Паскаль и Декарт, наконец, великий кенигсбержец. Но философы прошлого не могут дать удовлетворяющее автора определение, и ему приходится прорабатывать его самостоятельно. Для читателя же остается открытым вопрос, не написан ли весь роман лишь как канва для краткого философского трактата (такой фокус не редкость в современной российской литературе, ибо за ее пределами философия есть лишь штатная, при погонах).

Впрочем, главные герои романа думают вовсе не об аристономии, им и невдомек, что автор выдумал такое слово. Меняются пейзажи и обстоятельства, флаги и лозунги, но внутренний камертон нравственного выбора неизменен. Потому и трудно поддержать одну сторону в великом вихре исторического противоборства, ведь у каждой из них — своя правда и своя неправда. Остается лишь поддерживать слабый огонек добра и разума, а также писать на склоне лет скорбную летопись глухих времен.

Акунин-Чхартишвили Аристономия
Валерій Пекар
Нынче вера в научно-технический прогресс основательно подорвана. Глобальный экономический кризис, нарастающие экологические, энергетические, и тем более социальные и политические проблемы развеяли характерную для 60-80-х годов уверенность в том, что варварство позади, наука будет совершать всё новые и новые фантастические открытия, и теперь человечество вышло на магистральную прямую. Магистраль оказалась кривыми дорожками, варварство лезет из всех щелей, и конец истории, предсказанный Фукуямой, исчез из поля зрения.

А что же наука? Говорят, она застопорилась. Ученых всё больше, а открытий всё меньше. Прорывы научной мысли остались в XX веке. По крайней мере, так думают очень и очень многие.

Митио Каку принадлежит к редкой нынче касте научно-технических оптимистов. Оптимизм его — это хорошо информированный реализм, ведь он не только сам известный физик (один из соавторов теории струн, описывающей глубинную природу Вселенной), но еще и популяризатор науки — автор книг, ведущий программ на радио и ТВ. Он знает лично множество ведущих ученых современности, бывал в их лабораториях, держал в руках опытные образцы, вместе писали формулы на доске.

Книга Митио Каку — это простая и вместе с тем глубокая краткая энциклопедия научных достижений будущего вплоть до 2100 года, основанная на личных встречах автора с тремя сотнями ведущих исследователей. Каждой из ключевых точек роста — информационным технологиям, биотеху и нанотеху, энергетике, космонавтике и т.д. — посвящена отдельная глава, где собран удивительно полный обзор множества прорывных исследований и предсказание будущих технологических и (что важно) социальных сдвигов. Для чтения книги не понадобится специальных знаний, лишь только любопытство и вера в возможности человеческого гения.

Конечно, автор демонстрирует позитивистское мышление и порой грешит излишним оптимизмом. Реалисты знают, что отсутствие финансирования способно погубить лучшие начинания, а низменные инстинкты масс и «элит» извратят любые достижения духа и мысли. Однако всем тем, кто хочет быть в курсе современных научных идей, стоит прочитать эту книгу. Равно как и тем оптимистам, кто ищет в технологических прорывах пути выхода из социальных тупиков.

Митио Каку Физика будущего
Валерій Пекар
Для людини, яка особисто не знає ні Бориса Ложкіна, ні Володимира Федоріна, сам факт «відомий журналіст допоміг написати книгу главі адміністрації президента» викликає стійкі асоціації з традиційними мемуарами політиків, порожніми та пафосними, яких написані вже добрячі стоси. Однак, по-перше, Ложкіну рано писати мемуари. По-друге, хто знає хоча б одного з цих двох, той не має сумніву, що балаканини та пафосу не буде (нагадаю, попередня книга Федоріна — бесіди з Бендукідзе). Що ж це за жанр, і навіщо Ложкін цю книгу написав? Це заявка на політичну кар’єру чи злив інсайду? Розчарую: ні те, ні інше.

Я би класифікував цю книгу як спробу зрозуміти. Розуміння можливе лише в діалозі, а діалог будується з текстів. Оце й воно. За останні два роки перед очима Бориса Ложкіна пройшли Майдан, АТО, повномасштабна війна, дипломатичні ігри, перебіги внутішньополітичної боротьби, успішні й провальні спроби реформ, гіркота гострих поразок та ейфорія маленьких перемог. Він знає, мабуть, більше всіх аналітиків, разом узятих, але знання фактів не дає відповіді щодо суті процесів, і тому з'явився текст як спроба усвідомити. Принаймні так я побачив задум. Питань у тексті більше, ніж відповідей, але гарне питання іноді вартує більше.

Книга явно написана не політиком, а топ-менеджером. Часом цей стиль вражає холодною відстороненістю, і це дратуватиме читачів. Це відстороненість хірурга, що не має права на емоції і переживання через ціну помилки. Єдина емоція, яка проривається постійно, — це непереборне здивування, наскільки ефективність державного управління нижча, ніж у приватному секторі, і з цим майже неможливо владнати.

Розвернути корабель 45-мільйонної країни зі строкатим пострадянським населенням, патерналістські налаштованим і звиклим нікому не довіряти, із вщент розваленою державною машиною, під час війни та економічної кризи, неможливо, хоча дуже хочеться. Адепти #зради та адепти #перемоги будуть всі розчаровані. Реальне життя складніше схем. Прості рішення здаються ефективними лише на погляд з дивану, тому рішучість у кабінетах завжди нижча, ніж у Фейсбуці. Але спроба знайти відповіді чи хоча би правильно поставити питання — це безсумнівно перший необхідний крок до переможних стратегій. Десь так.

Борис Ложкін Четверта республіка
Валерій Пекар
Военные корабли обычно строятся малыми сериями. Нет смысла строить большими: пока верфи выпускают только что спроектированные корабли, конструкторы уже трудятся над следующим поколением, так что только что сошедшие со стапелей сразу оказываются устаревшими. Большие серии закладываются только в одном случае: если флот готовится к близкой войне. Причем если флот построен, им нужно сразу же воевать, иначе он быстро безнадежно устареет, и все ресурсы пропадут даром. «Про запас» большие серии военных кораблей не выпускаются. Обнаружив закладку большого флота и просчитав срок его готовности, вы получаете четкий сигнал о сроке начала войны. А изучив тактико-технические характеристики флота, можно понять, против кого он будет использован.

Именно это сделали герои книги (а на самом деле авторы книги), предсказав в 2006 году российско-японскую войну на море 2012 года. И не нужно смеяться, а нужно изучить, что происходит на японских верфях, и испугаться не на шутку.

Книга, вышедшая в 2007 году, представляет собой детальную, день за днем, а порой и почасовую реконструкцию российско-японской морской войны 2012 года. Войны нового типа, которую ученые называют «барьерной войной», — войны вблизи постиндустриального барьера и ради перехода через этот барьер. Такая война принципиально не похожа на предыдущие. Ее характер, быстротечность, действующие лица, управление войсками — всё иное. А ведь «генералы всегда готовятся к прошедшей войне». Адмиралы тоже.

Это книга-предупреждение, с помощью которой авторы достучались до российского руководства и донесли мысль о стратегической важности событий на Дальнем Востоке. В 2011 году я спросил Сергея Борисовича: что, война всё еще будет? Уже нет, сказал он, японская рецессия заморозила проект войны, плюс наметки российского ответа изменили ситуацию. А может, отложили.

Продравшись через безумный слог авторов и обилие военно-морских подробностей, понимаешь: главное ведь не война как таковая. Книга эта о том, как интеллектуальные элиты двух стран пытаются пробиться через постиндустриальный барьер, перевести свою страну в Будущее всеми доступными средствами, не считаясь ни с чем и не надеясь ни на кого. А в таком ракурсе книга интересна и вполне сухопутному читателю, для которого Дальний Восток слишком далеко.

Сергей Переслегин, Елена Переслегина Война на пороге. Гильбертова пустыня
 1..10 11..20 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..61