Сеть знакомств для любителей книг



Валерій Пекар
Entrepreneur. Pragmatic. Researcher. Lecturer. Reader. Thinker (from time to time).
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Taras Prokopyuk

 
Алексей Мась

 
Игорь Манн





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена


Друзья:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Elena Konovalova
Elena Konovalova
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

друзей: 5 (смотреть)

Также в друзьях у:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Taras Prokopyuk
Taras Prokopyuk
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk
 
stasparshin
stasparshin
 
Татьяна Верба
Татьяна Верба

Валерій Пекар

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (11)Философия, история (24)Бизнес (14)
Обучающие книги (4)

 1..10 11..20 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..67 
Валерій Пекар
«Бій відлунав. Жовто-сині знамена
Затріпотіли на станції знов…»
Думаю, кожен з дитинства пам’ятає ці рядки. Сьогодні, у непростий час пошуку справжньої української ідентичності, ми знов і знов повертаємось у часи громадянської війни, аби знайти там відповіді на питання сьогодення. Чи, може, це передчуття наступної громадянської війни?

Роман «Чорний Ворон» присвячено найменш відомим і найтрагічнішим сторінкам історії тієї війни — останнім рокам боротьби останніх загонів української армії на початку 1920-х. Вже не десятки тисяч, а лише сотні і навіть десятки шабель. Вже виключно партизанська стратегія і переховування на базах в непролазних хащах. Вже ніколи загони не ставатимуть більшими — а лише меншими, меншими, меншими після кожного бою та після кожної більшовицької агітки.

Де та межа, за якою подальший спротив є безглуздим і означає лише вірну смерть та невідворотну смертельну небезпеку для тих, кого ти взявся захищати, — старих, дітей, жінок? Як жити, кому вірити в умовах, коли зрадником може виявитися кожен твій товариш по зброї чи кожен селянин, що колись допомагав тобі роками, наражаючи себе на смерть? Що робити далі, коли вже нема жодних надій, жодних сподівань?

Роман чітко висвітлює основні проблеми повстанського руху: слабкість центрального керівництва та його відірваність від польових командирів, нездатність об’єднатися і взаємну недовіру, відсутність стратегії. Незважаючи на цінності та ідентичність, часом саме випадок визначає, на чийому боці воювати у громадянській війні, — і хтось вірний своєму вибору навіть у безнадійних ситуаціях, а хтось легко перекидається до супротивника. З іншого боку, зроблений колись вибір тяжіє над долею, а честь не дозволяє змінити його.

Епічний стиль роману має й свої недоліки. Козаки постають всі як один статні, охайні й світлолиці, а москалі — невеличкі на зріст, карячконогі та потворні. Добре показано, як єврейські громади ненавиділи петлюрівців (хоч до махновців ставилися прихильно), — але з якого дива це сталося, про те ані слова.

Але ось головне. Громадянська війна постає в романі як війна між українцями та жидо-москалями, до яких приєдналися нещирі запроданці. Але ж, м’яко кажучи, цим суть тієї шаленої війни не вичерпується. Неупереджений погляд побачив би, окрім іноземної навали, і класові суперечності (пам’ятаємо, в школі нам, навпаки, намагалися все пояснити виключно ними), й ідеологічні розбіжності шириною у прірву, й геополітичні інтереси великих держав, і складову звичайного бандитизму.

Роман є літературним шедевром: його пречудова мова і закручений сюжет тримають читача в напруженні від першої до останньої сторінки. Але головної задачі літератури — дати відповіді на найболючіші запитання сьогодення — він не вирішує. Натомість, певною мірою, він стверджує неможливість знайти ці відповіді. В підсумку це означає, що Чорний Ворон віщує сьогодні народові ту саму долю, яку він колись обрав собі: відчайдушний спротив аж до смерті, без надії та сподівань.

Василь Шкляр Залишенець Чорний Ворон
Валерій Пекар
Мабуть, найцікавіше з усіх питань, що хвилюють сьогодні істориків і соціологів, звучить так: як вийшло, що Європа, невелика частина світу, станом на 1400 рік найменш населена, неосвічена й безкультурна, що страждала від воєн, роздробленості і хвороб, — протягом декількох століть не просто вирвалася вперед в науці, техніці, культурі, філософії, військовій справі, але ще і змогла захопити і підпорядкувати практично всю решту світу. Різні дослідники вважали першопричиною географію євразійського континенту, його різноманітну фауну, морські течії тощо. Але чому Європа отримала переваги над Китаєм, Індією та Світом Ісламу, які також розміщені в Євразії?

Ніл Ферґюсон пропонує свою відповідь. Точніше, відповідей виявляється цілих шість — 6 killer applications, «вбивчих застосунків», як їх називає автор, використовуючи вираз із програмістського жаргону. Європа після 1400 року змогла скористатися ними всіма, а інші впровадили лише частину або нічого. Результат — перемога у світовій гонці за лідерство у всіх сферах життя. Читайте і дізнайтеся, як встановити у себе всі шість «убивчих застосунків».

Питання це важливе й актуальне ще й тому, що нині багато говорять про поступовий занепад європейської цивілізації. Якщо ми розберемося, як сталося її піднесення, то зрозуміємо, чи є занепад та як йому запобігти.

Ну а для України актуальним є питання інсталяції всіх шести застосунків — виявляється, вони працюють лише разом. Немає не лише «третього шляху» — як виявилося, немає й другого. Шлях один, і головне — не боятися і не гальмувати. Компас є, а мапу намалюємо по дорозі.

Ніл Ферґюсон Цивілізація. Як Захід став успішним
Валерій Пекар
Еволюція мислення веде за собою еволюцію управлінських культур. Що нового несе нам у сфері управління поширення нової парадигми мислення, нових цінностей? Ми спостерігаємо виникнення творчих команд «без начальників» та слабко зв’язаних горизонтальних мереж, але чи можливі у новій управлінській культурі дійсно великі та потужні організації — чи навпаки, великим організаціям залишаються традиційні ієрархічні та корпоративні структури?

Проривна книга Фредерика Лалу дає відповідь: нова управлінська культура можлива й у великих організаціях, у тому числі комерційних, у тому числі у традиційних галузях економіки. Не лише громадські, а й бізнесові організації, і не лише у сфері інноваційних технологій та соціальних послуг, а й у харчовій промисловості, енергетиці, металургії тощо можуть скористатися новою управлінською культурою. Автор позначає її бірюзовим (teal) кольором, але знавці інтегральної динаміки побачать знайомі цінності та методи роботи, притаманні зеленій парадигмі (не плутайте з традиційним перекладом словом «бірюзовий» кольору turquoise, що позначає трансперсональну парадигму).

Лалу детально описує практики і бізнес-процеси бірюзових організацій (управління персоналом, управління проектами, розробка стратегій та продуктів, маркетинг та продажі, закупівлі й інвестиції, планування, бюджетування і контроль), їхні організаційні структури (з яких найскладнішою і найцікавішою, напевне, є холакратія) та повсякденне життя — проведення нарад та ухвалення рішень, залагодження конфліктів та організацію офісного простору тощо. Все це перетворює книгу на не лише підручник, але й довідник, настільну книгу сміливців-експериментаторів у сфері нової управлінської культури.

Безумовно, це не універсальна пігулка менеджменту, бо таких не існує. Далеко не кожна компанія може і повинна пройти трансформацію, скоріше це для першопрохідців. Але читати про нову управлінську культуру корисно всім керівникам — щоб зрозуміти, в якому напрямку рухається світ, і зробити свої організації максимально ефективними.

Українське видання має беззаперечну перевагу над російським не лише в ціні, але й у наявності блискучої передмови від Кена Вілбера.

Фредерік Лалу Компанії майбутнього
Валерій Пекар
Говорят, люди путешествуют в поисках впечатлений. Но нередко путешествие имеет совершенно другую цель — это путь к себе, поиск себя и своего места в мире. Для Петра Вайля поиск Родины — это поиск собственной идентичности. Выросший в Риге и живущий в Нью-Йорке сын московского еврея с эльзасскими корнями (след наполеоновского похода) и русской ашхабадки из переселенных в Туркестан из Армении тамбовских молокан, больше всего на свете любящий читать книги и волею случая нашедший себя в журналистике, строит график своей жизни, чтобы в нем увидеть себя. Чем больше точек — тем вернее график. Поволжье, Соловки, Грузия, Камчатка, Баку, Чечня, Москва, Ашхабад, Ташкент, Рига, Новосибирск… Для поиска ответа на вопрос «Кто я?» недостаточно медитировать, сидя на диване, — нужно выйти из дома и проехать сотни и тысячи километров, чтобы вначале понять, где находится и почему такова страна, которую считаешь своей. Почему ты ее не можешь не любить, но при этом не можешь уважать.

Уж давно нет той страны. Последняя империя распалась, и процесс этот, видимо, не закончен. Осколки той империи, как ледяные иглы Снежной Королевы, сидят в миллионах людей, мешая им обрести себя. Великая русская культура, в которой постоянно натыкаешься на украинские, грузинские, еврейские, армянские, татарские фамилии, была той рамкой, в которую пытались загнать и подровнять идеологическим молотком «новую историческую общность людей — советский народ». К счастью, ничего не получилось. К несчастью, некоторые куски распавшейся империи приняли на себя бремя ее наследства. А значит, опять — можно и нужно любить, нельзя уважать.

Обильно политая кровью и потом земля, где всё наоборот, где города почему-то несоразмерны человеку, а природа соразмерна, где низкое и высокое не просто соседствуют — прорастают друг сквозь друга, где всё временное будет стоять века, а всё выстроенное на века уже давно разрушилось, порождает такие же исковерканные души. Потом эти души накручивают десятки тысяч километров, пытаясь понять. Петру Вайлю это удалось.

Петр Вайль Карта Родины
Валерій Пекар
Кожен чоловік принаймні один раз на день думає не про секс, каже народна мудрість. Світ чоловічого еротизму був так само невідомий українській літературі, як і світ еротизму жіночого, відкритий трохи раніше. Час настав, бо чим же ми, чоловіки, гірші? Нецікаво було б почути одкровення прищавого юнака, що марить вночі під ковдрою дівчатами, баченими вдень. Натомість маємо справу з розповіддю зрілого інтелігентного, повною мірою реалізованого чоловіка, який вже пізнав багато, але ще має жагу. Кажуть, найкращий вік — коли вже все можеш і водночас ще всього хочеш. Але у кожного віку є своя перевага і свій біль. Цинізм, іронія, насмішка над собою — це лише броня, що має захистити серце,з якого позривано корки засохлої крові. Жагуче бажання знов закохатися, знову відчути себе захопленим тією могутньою силою, що лиш вона одна дає справжню повноту життя, веде ліричного героя щоразу до нової пригоди. Він так і провадив би далі, плутаючись у згадках, кому сказав яку легенду, і ретельно знищуючи залишені в кімнаті жіноче волосся та дрібнички. Але ж ось на сцені з’являється нова Сила, набагато могутніша за Любов…

Юрій Винничук Весняні ігри в осінніх садах
Валерій Пекар
Проблеми національної ідентичності, мови, національної культури завжди наснажені емоціями, і ми добре бачимо це на прикладі сучасної України. Зазвичай, діючи під впливом цих емоцій, люди не переймаються запитаннями, що саме вони обстоюють і якого саме ідеалу прагнуть досягти. Політики усіх мастей добре навчилися цим користуватися. А світ тим часом з кожним десятиліттям неймовірно ускладнюється: ми бачимо щоразу нові, невідомі раніше форми міграційних процесів, реформ адміністративного устрою, культурних феноменів тощо.

Монтсеррат Ґібернау не дає рецептів, але вона ретельно і послідовно досліджує весь той складний суспільний організм, що зветься національною ідентичністю, аналізуючи його психологічний, культурний, історичний, територіальний, політичний виміри. Вона показує, як часто національна ідентичність є лише стратегічним інструментом в руках еліт, які накидають той чи інший варіант масам за допомогою законодавства і засобів масової інформації, маніпулювання історією і освітніми процесами.

Авторка вдається до детального аналізу найбільш складних проблем національної, мовної, культурної ідентичності у сучасному світі. У фокусі уваги опиняються країни і регіони, де передача адміністративних повноважень на нижчі рівні призвела до виникнення небаченої досі подвійної ідентичності: канадський Квебек, іспанські Каталонія і Країна Басків, британські Шотландія, Північна Ірландія та Уельс. Далі аналізуються проблеми імміграції та три основні моделі інтеграції мігрантів: ґеттоїзація, асиміляція, полікультурність. Вивчається формування новітніх систем ідентичності на прикладі Австрії, де нову національну ідентичність довелося будувати з нуля після 1945 р., і то в умовах, з одного боку, найжорсткіших міграційних законів, а з іншого — найінтенсивнішої імміграції. Досліджується формування тонкого прошарку нової пан-європейської ідентичності в Євросоюзі і важливе для України питання щодо культурних кордонів Європи: де вони пролягають?. Далі авторка рушає до Америки, де уславлений «плавильний казан» народів перестає працювати, породжуючи неймовірної складності проблеми з ідентичностями не лише новоприбулих латиноамериканців і ненастанно дискримінованих афроамериканців й індіанців, але й білих американців європейського походження. Наостанок аналізується порівняно новий феномен космополітичної ідентичності та виникнення в Європі нових праворадикальних партій, що досягають успіху і входять до коаліційних урядів, виступаючи, в першу чергу з питань міграції та культури, з крайніх правих, але антифашистських позицій (ще нещодавно було важко таке уявити).

Монтсеррат Ґібернау часом здається цинічною, але це лише неупередженість дослідника, якому годі задурити голову міфами. Червоною ниткою проходить важлива думка: національна ідентичність не є лише культурно-політичний феномен, бо соціально-економічні проблеми (зокрема, нерівність і бідність) часом важать більше. І головний висновок, який читач має зробити сам: національна, мовна, культурна ідентичність не є священною коровою, це лише гра тим або іншим чином налаштованих еліт, що маніпулюють масами в той або інший спосіб заради цілей, які нам можуть здаватися добрими або поганими.

Монтсеррат Ґібернау Ідентичність націй
Валерій Пекар
Яке відношення має злодійкуватий нотаріус, підроблювач документів та дрібний провокатор, до найбільш значних подій європейської історії? Виявляється, безпосереднє. Ґарібальдійські походи та об’єднання Італії , франко-прусська війна та Паризька комуна, діло Дрейфуса та антиклерикальний рух — і завжди цей непомітний чоловічок з’являється на перших ролях. Володар численних перук і накладних борід, майстер фальшування почерку і переписувач старих оповідок, частий гість літературних салонів та революційних збіговиськ, він працює на всі спецслужби без винятку. Сповнений пристрасної ненависті до соціалістів та буржуа, єзуїтів та масонів, жінок, євреїв, німців, росіян… практично до всіх, палаючий любов’ю лише до гарної їжі, він все життя на самоті і водночас в гущині подій.

Якби не формат щоденника, новий роман Умберто Еко можна було б назвати документальним, адже описані в ньому події дійсно відбувалися, а численні герої є відомими історичними особами, які говорять і діють так, як було насправді. От лише підґрунтя цих подій пропонується читачеві дещо інше. Хтозна, як воно було насправді. А може, і дійсно європейська історія другої половини ХІХ сторіччя крутилася навколо злодійкуватого нотаріуса? І хто знає, які темні чоловічки стоять за подіями наших днів?

Кожен роман Умберто Еко — це цілий світ, в який можна заглиблюватися далі й далі, відкриваючи нові повороти і нові шари сенсу. Смачненького!

Умберто Эко Празький цвинтар
Валерій Пекар
Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые, сказал поэт. И сказал глупость, ибо блаженства в том мало. Однако же выбирать место и время рождения не приходится. Роман начинается 27 февраля 1917 года, и его героям, чьи судьбы причудливо переплелись в революционном Петрограде, в тихо-благополучной Швейцарии, во врангелевском Крыму и в буденовской Конармии, приходится ежедневно делать трудный нравственный выбор на тонкой грани между жизнью и смертью. А в переломные моменты истории, как известно, наверх вылезает всё самое гнусное, жестокое, низкое и подлое.

Русский роман непременно должен отвечать на ключевой вопрос бытия. В данном случае речь пойдет о самом главном качестве человека и социума, названном искусственным словом «аристономия». Именно это качество определяет эволюцию человечества, именно оно дает надежду на лучшее будущее, силы пережить страдания и не разувериться. На этом пути автора сопровождают эпикурейцы и стоики, Паскаль и Декарт, наконец, великий кенигсбержец. Но философы прошлого не могут дать удовлетворяющее автора определение, и ему приходится прорабатывать его самостоятельно. Для читателя же остается открытым вопрос, не написан ли весь роман лишь как канва для краткого философского трактата (такой фокус не редкость в современной российской литературе, ибо за ее пределами философия есть лишь штатная, при погонах).

Впрочем, главные герои романа думают вовсе не об аристономии, им и невдомек, что автор выдумал такое слово. Меняются пейзажи и обстоятельства, флаги и лозунги, но внутренний камертон нравственного выбора неизменен. Потому и трудно поддержать одну сторону в великом вихре исторического противоборства, ведь у каждой из них — своя правда и своя неправда. Остается лишь поддерживать слабый огонек добра и разума, а также писать на склоне лет скорбную летопись глухих времен.

Акунин-Чхартишвили Аристономия
Валерій Пекар
Это была великая эпоха. Запуск первых спутников и полет Гагарина, всенародное ликование и вера в нескончаемый прогресс, «оттепель» в СССР и бесчисленные рабочие восстания, подавленные с крайней жестокостью и засекреченные до сего дня, ботинок на трибуне ООН, кубинская революция и постройка Берлинской стены, снятие Хрущева и убийство Кеннеди… И самое важное, самое страшное событие — канун Третьей мировой войны, которая так и не состоялась.

Мастер исторических расследований Виктор Суворов детально, по дням и часам реконструирует события Карибского кризиса, вскрывая их подоплеку и причины, мотивы поведения основных игроков и существенные военно-технические детали. Но при этом изложение облекается в форму увлекательного повествования с множеством диалогов (естественно, вымышленных) и характерных примет эпохи. Советские генералы и партийные руководители, конструкторы ракетной и ядерной техники, разведчики нескольких стран сплетают сложный узор событий, руководствуясь своим собственным, порой ограниченным пониманием и своими собственными, почти всегда эгоистическими интересами. На фоне этих мелочных игр так ярко выглядит подвиг Олега Владимировича Пеньковского — неизвестного широкой публике человека, ценой своей жизни спасшего небольшую, но такую красивую планету под названием Земля.

Виктор Суворов Кузькина мать
Валерій Пекар
Нынче вера в научно-технический прогресс основательно подорвана. Глобальный экономический кризис, нарастающие экологические, энергетические, и тем более социальные и политические проблемы развеяли характерную для 60-80-х годов уверенность в том, что варварство позади, наука будет совершать всё новые и новые фантастические открытия, и теперь человечество вышло на магистральную прямую. Магистраль оказалась кривыми дорожками, варварство лезет из всех щелей, и конец истории, предсказанный Фукуямой, исчез из поля зрения.

А что же наука? Говорят, она застопорилась. Ученых всё больше, а открытий всё меньше. Прорывы научной мысли остались в XX веке. По крайней мере, так думают очень и очень многие.

Митио Каку принадлежит к редкой нынче касте научно-технических оптимистов. Оптимизм его — это хорошо информированный реализм, ведь он не только сам известный физик (один из соавторов теории струн, описывающей глубинную природу Вселенной), но еще и популяризатор науки — автор книг, ведущий программ на радио и ТВ. Он знает лично множество ведущих ученых современности, бывал в их лабораториях, держал в руках опытные образцы, вместе писали формулы на доске.

Книга Митио Каку — это простая и вместе с тем глубокая краткая энциклопедия научных достижений будущего вплоть до 2100 года, основанная на личных встречах автора с тремя сотнями ведущих исследователей. Каждой из ключевых точек роста — информационным технологиям, биотеху и нанотеху, энергетике, космонавтике и т.д. — посвящена отдельная глава, где собран удивительно полный обзор множества прорывных исследований и предсказание будущих технологических и (что важно) социальных сдвигов. Для чтения книги не понадобится специальных знаний, лишь только любопытство и вера в возможности человеческого гения.

Конечно, автор демонстрирует позитивистское мышление и порой грешит излишним оптимизмом. Реалисты знают, что отсутствие финансирования способно погубить лучшие начинания, а низменные инстинкты масс и «элит» извратят любые достижения духа и мысли. Однако всем тем, кто хочет быть в курсе современных научных идей, стоит прочитать эту книгу. Равно как и тем оптимистам, кто ищет в технологических прорывах пути выхода из социальных тупиков.

Митио Каку Физика будущего
 1..10 11..20 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..67