Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Конкурс Goethe-Institut
Йозеф Рот Йов: Роман простого чоловіка. Фальшива вага: Історія одного айхмістра
Перед тим як розпочати розмову безпосередньо про два романи Йозефа Рота, представлені у пропонованій мною тут книзі, у формі прелюдії до цієї рефлексії, зупинюсь на післямові до цього видання перекладача Юрка Прохаська. Вона має назву “Сяйво і сутінки Сходу”. Окрім аналітичних пасажів, що стосуються пошуків автора романних форм, формування стильового арсеналу прози, у передмові, що видається найбільш тут цікавим, представлений життєпис автора-людини з своїми вадами та, як колись висловлювався Симон Петлюра про ранню творчість Володимира Винниченка &­#8210; “проклятими
питаннями”. Йозеф Рот постає тут у складних контрастах, набуваючи образу, який “одягали” на себе багато тогочасових модерністів, починаючи від Станіслава Пшибишевського, Амедео Модільяні до нашого (лишень фрагментарно, краківський
період) Василя Стефаника, це була своєрідна форма мистецької доби, яку, звісно, “приміряли” на себе не всі: “Рот занедбував себе тілесно, часто неприємно пахнув, мав численні й незворотні ознаки фізичного занепаду. Дивовижним
контрастом до цієї розхристаності є викшталтована форма, дисциплінованість і формальна елегантність його прози. Тут немає жодних так званих типових ознак письменницького алкоголізму” (340). Трагічно прочитується тут шлюб Йозефа
Рота з Фредерікою Рейхлер, у якої з часом загострились приступи шизофренії. Під ковпаком відчаю, ламаючи власну плоть, автор таки знаходить шлюзи, якими входить у творче плесо. Післямова багато говорить зокрема і про те, чому у
творчості Рот зупинявся на східних топосах Європи, що саме тягло його до омовлення батьківського порогу. Але центральним повідомленням післямови є все-таки представлення певних моментів його творчої лабораторії, через що читач
починає розуміти причину формування “ландшафту душі” багатьох персонажів Йозефа Рота: Менделя Зинґера, його сина Йони або Ансельма Айбеншютца, зрештою післямова дає можливість збагнути ментальну конфігурацію всіх героїв обидвох романів. І хоч події в “картинах романного життя” відбуваються у розмаїтих частинах світу &­#8210; від Сходу Європи до Америки, автор обсервації таки схильний, і в цьому є рація, говорити про те, що “головним місцем [романної &­#8210; Б.П.] дії є таки місце внутрішнє, десь близько до людських сердець” (338). Відштовхуючись від цієї тези можна твердити про те, що ці романи не історичні, хоч і представляють уламки певної доби, вони про історію, але внутрішнього порядку, історію, яка перманентно повторюється в житті простих людей, незалежно від історичних циклів Освальда Шпенглера, осмислених ним у “Сутінках Європи”
“Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями” [Книга Йова 14]. Через просте до складного йде оповідь про старозавітного “богобоязного” Йова. Людини,
що побувала під молотом випробувань сатани, та не була полишена Богом. Розпач як дно життя, шукання надії, відсутність ілюзій, передбачення Йовом свого закритого фіналу, наснажує Книгу Йова відчуттям людської самотності та
вразливої відкритості людини перед долею / Богом.
Про біблійні імпульси в літературі проговорено достатньо, згадати хоча би Нортропа Фрая, чи Гарольда Блума, які не стомлювались писати про невідривність біблійної оповіді від європейського духу культури. Ці імпульси можуть мати завуальовану іпостась, яка через мовний прихисток озиває до себе дослідника, показуючи лише сліди, якими варто йти до неї, а може простягатись на поверхні твору, безсоромно ваблячи до себе відвертими, неприхованими алюзіями та
ремінісценціями. До останнього варіанту належить прозова пропозиція Йозефа Рота “Йов. Роман простого чоловіка”. Цей твір виданий у парі з романом “Фальшива вага. Історія одного айхмістра”; їх можна назвати з певною умовністю дилогією, але більше за тембром світовідчуття персонажів, їхнього духовного краху, світоглядних змін, втрат надій, пошуків порятунку. Зрештою можна знайти тут і “переходових” персонажів, які блукають з тексту в текст, набуваючи тим символічного означення.
Історія “простого чоловіка” Менделя Зинґера, сільського вчителя, препарована своєю внутрішньою смисловою структурою під сюжет біблійного Йова. Як і старозавітний чоловік, бідний єврей з Цухнова проходить “без числа” важких випробувань, життя своє мислить виключно у просторі Божого промислу, ламається під тягарем власного душевного болю, але відроджується внутрішньо, коли отримує назад бодай частину забраного. Ця тремтлива своїм психосюжетом, густа історія виводить на перший кін чоловіка, який сумлінний у своїх звертаннях до Бога, невибагливий побутом богобоязник, якому випало щастя бути батьком трьох фізично здорових дітей, але
бути також нещасливим хворобою четвертого &­#8210; маленького епілептика Менухима, який, що видно з самого початку роману, зокрема пророцтва ребе, стає замикаючим елементом сюжету &­#8210; у
фіналі дарує батькові відраду.
Потрібно поставити акцент на сильній стильовій сугестії прози Йозефа Рота, яка має одну з центральних своїх специфік &­#8210; лапідарне (коротке) речення. Це абсолютна відміна реченням-спрутам Томаса Мана, Еліаса Канетті чи Ґюнтера Ґраса. Це скоріше схоже на стиснуту, але концентровану
фолкнерівську подачу, або форму письма Ернеста Гемінгвея. Стильовий магнетизм Йозефа Рота вирізняється також важливим для його письма моментом чуттєвості, або ж, іншими словами &­#8210;
тілесності. Цей елемент з його художнього арсеналу здатний олюднювати персонажа. Сцена годування дитини засвідчує цей момент: “Біла, набрякла і колосальна випиналася її грудь із
розіпненої сорочки і владно притягала погляди хлопців. Здавалося, Дебору смокчуть усі присутні. Її обступали трійко власних дітей, ревниво і хтиво.
Западала тиша. Було чути цмокання немовляти” (14), або: “на тринадцятому місяці життя він почав корчити ґримаси і стогнати, як звір, гарячково дихати і хрипіти, як ніколи доти. Велика голова важко, мов гарбуз, теліпалася на
тоненькій шийці. Широке чоло морщилося вздовж і впоперек, як зіжмаканий пергамент. Ніжки були криві й безживні, як два дерев&­#700;яних луки” (15).
Такий винищувальний образ немовляти відсторонює автора, його голос позбавлений сентиментальної теплоти, коли потрібно &­#8210; він усезнаючий та жорстокий у своїх художніх присудах. Історія з Менухимом в романі нагадує оповідання Андрія
Бєлого “Життя Василія Фивейського”, де священик несе покуту через життя з подібним калікою.
Все ж образ Менухима в романі заряджений енергією для фабульного руху. На довгий час він зникає з сюжетної канви твору. Коли Мендель Зинґер з дружиною Деборою та донькою Міріям (старший син Йона залишився у війську) вирушають до молодшого Шемар&­#700;ї в Америку, Менухим об&­#700;являється лиш у листах, що приходять від їхніх одноплемінників. Але читач після присуду лікаря &­#8210; “у нього життя в очах”, після жахливих знущань братів та сестри, таки вже не вірить, що ця дивна персона може просто так зникнути з роману. Мендель Зинґер залишає хворого Менухима в Цухнові, спокусившись Америкою та, як згодом виявилось &­#8210; позірним матеріальним щастям, що дає ця країна. Втративши на війні обидвох синів, не захистивши від розпусти власну доньку, яка божеволіє і
потрапляє у спеціалізовану клініку, поховавши дружину, що помирає на місці, почувши про смерть синів, Мендель залишається самотнім, нікому не потрібним старцем, який знаходить прихисток у комірчині товариша. Ось слова з Книги Йова, що зможуть випрозорити читачеві внутрішній світ Менделя: “Мій дух зламавсь, мої дні погасають, &­#8210;
зостались мені самі гроби” [Книга Йова, 17]. В подібному стані внутрішнього сум&­#700;яття ми бачимо Менделя, який намагається підпалити мішок з молитовником та атрибутами для повсякденної молитви, яка текла з його серця протягом п&­#700;ятидесяти років. Це говорить про дно зневіри, на якому опинився цей чоловік, ось його монолог: “Я не боюся пекла, моя шкіра вже обпалена, мої члени вже знерухомлені, а злі духи &­#8210; мої приятелі. Всіх мук пекла я вже запізнав. Чорт добріший за Бога. Бо не такий могутній, отож не може бути таким жорстоким” (151). З цього стану його виводить Менухим, що з&­#700;являється в кінці роману в досить незвичний, доволі імпозантний спосіб. Він стає геніальним музикантом, забирає батька до себе, обіцяючи вилікувати Міріям. І хоч зрозуміло, що хепіендові тут не має місця, та все ж Мендель у присутності сина “відпочиває від тягаря щастя і див” (195), так і не пізнавши, чому саме йому випало на долю стільки важких днів.
Роман “Фальшива вага” &­#8210; це оповідь про життя айхмістра Айбеншютца. Поряд з любовною, складною у своїх конфігураціях лінією, тут існує кримінальний сюжет з вкрапленнями авантюри.
Колишній військовий Айбеншютц, змінивши свій фах, переїздить до іншого міста і стає айхмістром (перевіряючий торгівельників). Він втрачає любов до своєї дружини, яка починає йому нагадувати “зів&­#700;ялий овоч”, акохується у циганку Евфемію: “Ніколи в житті у нього не було якогось окресленого уявлення про те, що називають “гріхом”, та тепер йому здалося: він знає, як виглядає гріх. Ось як він виглядає &­#8210; точнісінько як Ядловеркова приятелька, циганка Никич” (228). І в цій любові у Айбеншютца перевертається все його життя. Він поволі спивається, засинає п&­#700;яний на порозі у Евфемії, зрештою, сюжет повертається так, що його вбиває через помсту злочинець Ядловкер. Цікавим у романі є також опис холери, яка викликає у людей міста загальний психоз, власне його форми тут доволі яскраво представлено, вони додатково формують концепт роману.
Окремо слід сказати також про фаховий переклад творів письменника. Імпонує використання певних діалектних форм, видно сумлінну працю у доборі слова, але трапляються незначні “мушки”. Іноді зайва кома, як от у словосполученні на 24 сторінці “третю годину”, сторінка 28 “шоста година” також розділене комою. А ще треба сказати, що “розчиненою горілка” (306 стор.) не буває, а от розбавлена на лихо таки трапляється.
Сучасному читачеві в романі ріже вухо те, що автор західну частину України називає Росією. Це цілком зрозуміло, історично пояснимо, але думається, що методологія Еви Томпсон, викладена у книжці “Трубадури імперії” мала би тут доволі вдячний матеріал. Романи Йозефа Рота здатні кайданити читальника, не відпускати його з сюжету, бути елементом бібліотеки розмаїтого любителя та професіонала книги,
оскільки кожен знайде тут історії, що дотикаються до його власного життя, або ж до історій інших людей, серед яких, власне, і б&­#700;ються наші серця.

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 14, на книгу 16  =  общий рейтинг: 30

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0