Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Конкурс Goethe-Institut
Музіль, Роберт Людина без властивостей
Ні, річ аж ніяк не у складності письма. Спосіб мислення, плин думки у «Людині без властивостей» настільки переконливі і природні, що починаєш вірити: про це можна говорити лише у такий спосіб. І розлоге синтаксичне плетиво сприймається як даність.
До того ж, підсвічена сяйвом іронії оповідь спочатку справляє враження такого собі затишного і знайомого світу. Дійсно, попри сто років, що відділяють нас від героїв Музіля, його Австрія навдивовижу сучасна. Уже тоді уявлення про життя поставали не результатом емпіричного досвіду, а сукупністю образів, тиражованих засобами мас-медіа: «Ймовірність дізнатися про що-небудь незвичайне з газети багато більша,ніж імовірність стати свідком цього самому; інакше кажучи, важливіші речі нині стаються у сфері абстракцій, а менш важливі – в дійсності». Уже тоді, на
світанку століття, в інтелектуальному просторі було тісно від нескінченної штовханини проектів і зіткнення досвідів: «Нині неймовірно багато людей відчувають прикрі суперечності
між неймовірно багатьма іншими людьми». Уже тоді сушили собі голову над тим, як відгадати (вигадати) національну ідею; душею внутрішньої політики був бюрократизм, у державних та громадських установах панував безсмертний кафкіанський абсурд. Уже тоді стосунки між чоловіком і жінкою набули
зворушливої простоти («За два тижні Бонадея вже чотирнадцять днів була його коханкою»), а старомодні добропорядні обивателі й далі собі вважали, що вбивство – «не менший жах, ніж сімейна сварка чи розладнані заручини». За сто років мало що змінилося, бо світ загалом консервативний.
Годі й пошукати вичерпнішої характеристики початку століття (нашого чи минулого), ніж оця: «Любили надлюдину і недолюдину; обожнювали здоров’я, сонце й обожнювали
тендітність дівчат із хворими легенями; захоплено сповідували віру в героїв і віру в суспільно-пересічну людину; були довірливі й скептичні, природні й манірні, міцні й немічні; мріяли про давні алеї замків, […], скляні ставки, […], гашиш, […], демонізм, […], кохання первісних пар і руйнацію суспільства. То були, певна річ, суперечності й дуже різні бойові кличі, але вони мали спільне дихання; якби хто-небудь розклав той час на частини, то вийшла б нісенітниця на кшталт кутастого кола, яке прагне складатися з дерев’яного заліза, хоча насправді все стопилося в мерехтливий сенс. Ця ілюзія, що втілилась у магічній даті зламу століть, виявилася такою глибокою, що одні захоплено кинулися на нове, ще не вживане сторіччя, а другі поквапно давали собі волю ще в старому, як у будинку, що з нього однаково доведеться вибиратись, до того ж ні ті, ні ті аж такої великої різниці в манерах своєї поведінки не помічали». Одне слово, хоча «міста, як і людей, впізнають по їхній ході», Відень 1910-х років крокує приблизно у нашому темпі. Злочинці, письменники, вчені, дипломати, підприємці,
військові, з коханками або дружинами – така собі «людська комедія в балаганній постановці», за проникливим спостереженням головного героя.
І виникає щемке відчуття спорідненості. Не з мешканцями роману (хоча і в них – наївному цинікові Ульріху, менторі Арнгаймі, безпорадній ідеалістці Діотимі, змученій докорами сумління зрадливій дружині Бонадеї чи й Кларисі, яка тут аж ніяк не Делловей і не Воґан, - можна було б пошукати себе). З епохою загалом. Єдина різниця: ті люди вперто намагаються бодай у щось вірити. У прийдешнє Тисячолітнє царство. У «велику ідею», що поєднає всіх мешканців кишенькової провінційної імперії. У те, що можна віднайти себе в повному злитті з іншою людиною. В експерименти любовних ігор брата і сестри.
Сподівання, як і годиться великим сподіванням, не справджуються, даючи можливість читачеві скрушно похитати головою над підсліпуватим оптимізмом героїв - патріотів, кар’єристів і мрійників. Їм уже нічим не зарадиш. А що ж буде з нами, тими, хто прочитав цей роман? Музіль не дописав його, але, навіть якби йому стало на це часу і сил, очевидно, текст би справляв таке саме враження: неможливості завершення. Що ближче до кінця, то сильніше проступає лагідно-гіркий сум: усвідомлення марності людських зусиль і захват перед повінню, що її не ладен вмістити жоден роман – життям «яке ведуть люди і яке веде людей».
Для чого ж у цьому іронічно облаштованому і по-своєму затишному просторі сміливість?
Річ у тім, що світ роману, світ без авторитетів і абсолютів, навіює усвідомлення тотальної відносності. На що можна покластися?
На спілкування? Взаєморозуміння між людьми неможливе. Поліфонія інтроспекцій, що їх розгортає перед читачем
Музіль, демонструє, наскільки по-різному відчувають і мислять герої, об’єднані, здавалося б, тією самою ситуацією (до схожого прийому вдаватиметься Мілан Кундера). Ульріх доброзичливо наставляє Аґату, не підозрюючи про те, що своїми розумуваннями штовхає її до самогубства, а вона під час їхніх бесід своєю чергою весь час говорить «не те». А ось молодята – Вальтер і Клариса – разом грають на роялі. Від однієї і тієї самої мелодії чоловік відчуває піднесення, а дружина – роздратування. Комунікація – звичайна утопія. Не з чиєїсь злої волі, просто a priori.
А просторова ідентичність? Це вже, мабуть, щось певне? Місце дії визначальне, але водночас це лише одна із декорацій: «Питання про те, де ти перебуваєш, люди переоцінюють ще від тих часів, коли вони кочували племенами й треба було запам’ятовувати місця пасовищ».
А нація? Зі сторінок роману, у салонних балачках поважних Діотиминих гостей, вона постає вигадкою, звичайним собі конструктом, до того ж недолугим. Але треба ж світським людям про щось говорити. От вони й обирають собі за тему Австрію.
Та це ж усе авторська іронія, правда? Звісно. Однак усі спроби героїв протиставити їй щось «серйозне» і «справжнє» приводять їх (і читача) до висновку, що нічого сталого і
беззаперечного просто немає. І дійсність – романна, а може, й наша з вами – позбавлена властивостей: ціннісних орієнтирів і центру.
Вона розпадається на безліч рівноправних точок зору; недарма Ульріх називає нове світосприйняття есеїзмом.
«Неуважно вжахнувшись» цього відкриття (говорячи словами Музіля), ми продовжуємо свій шлях крізь текст – за міражами нової моралі, до миттєвостей порозуміння, у родове гніздечко
(повернення Ульріха, зустріч з Аґатою та їхні спогади про батька і дитинство ніби створені для фільмів Інґмара Берґмана)… до усамітнення.
Людина пов’язана зі світом настільки тісно, що часом годі збагнути, де закінчується власне життя і починається чуже. З речей, що переходять із рук в руки, збігів обставин і зустрічей плететься прозоре мереживо. Ось безнадійно (а тому платонічно) закоханий генерал Штум, кумедний романтик від раціоналізму, вчащає до бібліотеки слідом за світською інтелектуалкою Діотимою. Він замовляє ті самі книжки, що й вона, а потім звіряється Ульріхові: «Коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це – просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу
яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!» Герої весь час опиняються у повторюваних за принципом контрапункту ситуаціях, а це породжує надію на те, що у світобудові існує бодай якась система і можна її збагнути. Однак вірний собі Музіль одразу позбавляє нас цієї ілюзії. Генерал Штум розробляє прекрасний план наступу на гуманітаристику: за допомогою лектури осягнути «прожитковий мінімум» духовності. Тоді, озброєний до інтелектуальних баталій, освіченістю він дорівняється коханій жінці, а головне – врешті розбереться у довколишній балаканині. Завітавши до величезної «божевільної бібліотеки», горе-стратег з подивом і острахом усвідомлює, що цілого життя не стане на прочитання бодай вагомої частини її вмісту: «Тієї миті ноги мої просто-таки вклякли на місці, і світ видався мені суцільною облудою. Але й тепер, коли я вже вгамувався, запевняю тебе: тут щось не так, геть не так!» І знову ми всміхаємося, однак за кепкуванням зі Штумового учнівства і буквалізму ховаємо власні сумніви і непевність. Що могли б відповісти йому ми? Справді-бо, як вписати себе у текст життя, не маючи загального уявлення про сюжет, не знаючи навіть власної ролі? І отак ми щодня
звершуємо подвиг життя всліпу, а десь у Вавилоні між книжкових полиць блукає сучасник Музіля – борхесівський бібліотекар.
А «людина без властивостей» - хто вона? Експеримент Музіля – дистиляція життя крізь згущення прози, спроба віднайти людину «як таку», поза її переконаннями, місцем в історії та соціальній ієрархії, емоціями. Поза властивостями. Нагромадження деталей потрібне для подальшого їх відкинення, називання того, чим людина не є.
Чи може такий експеримент бути успішним?
Відповідь на це питання уможливив би «погляд згори». Однак він доступний лише автору, а коли йдеться про Ульріха чи нас із вами, усі ми – лише герої невидимого роману без кінця і
початку. Ніхто не здатний стати «автором» щодо себе. Годі й намагатися у власних переживаннях і вчинках відрізнити «своє» від «чужого», а за цим криється страх, що «свого» надто мало чи й взагалі немає. Стираються кордони між дійсністю та уявою, бо нікому не доступне об’єктивне бачення: «Коли голка падає на підлогу в порожній, без меблів, кімнаті, то у звуці від її падіння є щось надмірне, ба навіть безмірне. Але те саме стається й тоді, коли порожнеча панує поміж людьми. У такому разі не знаєш – ти кричиш чи стоїть мертва тиша.
Бо все неправедне й фальшиве, як тільки ти, зрештою, не маєш чого йому протиставити, набуває притягальної сили надзвичайної спокуси. Тобі теж так здається?»

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 13, на книгу 6  =  общий рейтинг: 19

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0