Сеть знакомств для любителей книг

Искусство Джека Лондона вовлекает с головой. То же и случилось при прочтении романа "Мартин Иден", который во многом автобиографичен.

Лондон не просто интересно и захватывающее пишет, но и заряжает силой - силой борьбы и выносливости на пути к успеху. Он заставляет задуматься, что ждёт человека, когда тот достигнет вершины, когда умрёт цель, а также заставляет задуматься о важности выбора своей жизненной цели за пределами жизни.

Чтобы донести до читателя эти крайнее важные мысли автору довелось принести в жертву своего героя.

Для всех целеустремлённых рекомендую этот прекрасный роман.

взять код для блога

Как-то я переел Курилко и его неустроенности.
Но душа у него обнажена, а чувство юмора - внушает.
Курилко монстр подворотен, я считаю.

взять код для блога

«Нотатки Мальте Лявридса Бригге» – це записки молодого збіднілого аристократа, що, озираючись, виявляє себе на переломному етапі життя, споглядає його уважно і пише про нього болісно, з гідністю затираючи манжети старого, але доглянутого одягу. У його нотатках досвіди, набуті у дитинстві, страхи слави і смерті, втраченого часу, любов
рідних, які так стараються і яким, насправді, так мало йдеться про об’єкт свого піклування. Це тонке і вигадливе мереживо спогадів. Це саме ті «спогади, які слід уміти забувати, уколи їх багато, і мати неабияку терплячість дочекатися, поки вони повернуться». Їх власник, Мальте, переживає саме таке повернення і бачить знедолених міста, що блукають завулками, людей, для яких часова послідовність немає ані найменшого значення, псів і котів, що упроводжують їх, мов ангели. Вони переслідують його, ці божевільні часу, неймовірно складного століття, що «справді заземлило Небо і пекло: воно жило силами їх обидвох, аби тільки перетривати самого себе». Як хворий король Карл V Безумний, як П’єр де Люксембург-Ліньї, що став кардиналом у Авіньйоні уже у 17
років, щоб померти у 18 у своїй передчасно дозрілій святості, як Клементина де Бурж, яка зав’яла від суму за вбитим коханим – «з поєднанням двох лише зростає
самотність.»… Ці диваки, що не можуть зносити рух Землі, люди, відкинуті життям – звідки приходить їх «божевілля»? У чому сила усіх молодих людей, що пішли з дому, і вже перестали бути чиїмись дітьми? І як повернутися, коли «майже забув Бога за тяжкою працею наближення до Нього»?
«Стережися світла, що увиразнює порожнечу простору», – говорить Мальте і виходить у сутінки, міцно загорнувшись у цупке пальто, збирати досвіди, шукати обличчя нового часу,
писати. Бо «кожним рядком ми надпочинаємо світ» з надією щоразу побачити його хоч трохи кращим.

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога

Крейзанутість та самотність Беньяміна Лєберта

Яка література стає культовою серед тінейджерів, тобто, якщо іти за логікою англійської мови, людей віком від тринадцяти до дев’ятнадцяти? Дуже часто такими стають твори, що
розповідають про звичні і знайомі для молодих людей проблеми, конфлікти і переживання, просто формулюють їх більш майстерно, аніж підлітки могли б зробити це самі. Світове літературознавство дало чимало визначень для так
званого молодіжного роману. Це і класичне німецьке поняття Bildungsroman, що простежує формування характеру головного героя у складній взаємодії з зовнішнім світом та приблизно відповідає англійському coming-of-age novel, і дотичний
жанр Entwicklungsroman, який, на відміну від попередніх жанрів, не доводить розвиток героя до закономірного фіналу – дорослішання. Є ще problem novel, де описується конфронтація підлітка з певною соціальною проблемою. І, певне, перелік цим не вичерпано. Окрім деяких поверхових ознак, часто притаманних цим жанрам, на зразок неформального (часом і нецензурного) сленгу, існує ряд більш тонких літературних прийомів, завдяки яким твори і завойовують довіру молодих
читачів: це розповідь від першої особи, тобто від імені героя-підлітка, а відтак – суб’єктивність суджень та характеристик, з якою нерідко майстерно переплітається імітація літературної недосвідченості.
Розглядаючи твір Беньяміна Лєберта «Крейзі», що розповідає про епізод з життя підлітка-інваліда, таким чином включаючи елементи problem novel та Entwicklungsroman (але аж ніяк не Bildungsroman – дорослішання тут ще нема, адже автору було 16 років на момент написання твору), обов’язково потрібно брати до уваги те, що, на відміну від багатьох молодіжних романів, ретельно продуманих дорослими письменниками, цей є
автобіографією – і першим твором автора. Це відразу натякає на імовірні сильні та слабкі сторони твору. З одного боку, це додаткова легітимність, чесність, щирість. З іншого – нездатність дистанціюватися від свого власного досвіду. До
того ж, будь-яка літературна недовершеність буде тут радше не художнім прийомом, а, власне, незрілістю письма.
Втім, враховуючи нинішню популярність «суб’єктивного журналізму», блогів та інших нових засобів медіа, можна припустити, що саме таке написання, хай недосконале, але щире, буде користуватися популярністю. Крім того, стиль роману-бестселера не викликає зауважень. Лєберт уміє достовірно описати свої почуття, а ситуації та характери
у романі виглядають цілком переконливо. І коли Беньямін говорить речі, якими можна було б знехтувати як типовими проявами підліткового максималізму, цілком доросла впевненість і довершеність його мови змушують їм вірити. То в чому ж проявляється незрілість автора і чи є вона, власне, недоліком? Перед тим, як відповідати на це питання, ознайомимось із твором поближче.
Беньямін, він же Бенні – інвалід: його ліва рука і нога не функціонують, однак приносять йому біль. Змінивши багато шкіл через погану успішність (у першу чергу з математики), він опиняється у школі-інтернаті Нойзеєлєн. Беньямін не любить розповідати усім навколо про своє каліцтво. Його напружують вимушені пояснення батьків на цю тему, і сам він їх робить неохоче. Тож натяк на те, що у шкільних невдач автора можуть бути тілесні причини, зустрічається лише один раз: «Я дивлюся на своє креслення на дошці. Воно виглядає жахливо. Як витвір руки п’ятикласника. Мені соромно. На жаль, краще я не вмію. Фізіотерапевт, до якої я ходжу, каже, що причина у моєму каліцтві. Мені бракує чогось логічного чи що. Бо справа не лише у фізіології. Тому у мене з математики “шість”. Але то не може бути так просто. Я так думаю, що кожна людина має бути в стані опанувати математику…»
Тож від Лєберта неявно дістається і німецькій освіті загалом, і не лише злощасному уроку математики, але і, наприклад, викладанню літератури, з його жорсткими канонами того, яким повинен бути хороший твір. Так, Беньямін в захваті від роману Стівена Кінга «Misery», у той час як
твори шкільної програми йому нецікаві і незрозумілі, однак це нікого не обходить. Іронія полягає в тому, що Лєберту довелося побачити, як саме «Крейзі» задають школярам для аналізу на екзамені з німецької мови – можна вважати, що
система освіти прийняла і врахувала його критику.
Сім’я – це тема, яка мучить Бенні не менше, аніж його хвора нога. Власне, хлопець стає жертвою сімейних проблем – саме через те, що батьки постійно сваряться і все йде до
розлучення, його і відправляють до інтернату. Однак необхідність приїжджати додому кожні вихідні, очевидно, все лише ускладнює. Бенні боляче бачити сльози матері, однак разом з тим, відчайдушно не хочеться повертатися до інтернату щонеділі. Батько ж, замість того, щоб сказати синові якісь слова підтримки, дарує йому диск Rolling Stones, які, мовляв, «додадуть волі до життя», або ж
пише листи наступного змісту: «Любий Бенні, я знаю, що тобі нелегко. І я знаю, що багато в чому ти можеш розраховувати тільки на себе. Але пам’ятай, це для тебе найкраще і будь мужнім!» Ні одного, ні іншого, вочевидь, не вистачає для
того, щоб полегшити біль від того, що батько йде від матері до молодшої жінки.
Тим важливішою для Беньяміна стає інтернатська компанія, з якою він наважується на найрізноманітніші витівки. Вони пробираються вночі до дівчачого крила інтернату, потай розпивають алкоголь, зрештою усі разом тікають з інтернату до Мюнхена.
Бенні змінив багато шкіл, і у більшості, на що натякається в тексті, потерпав від своєї інвалідності, був аутсайдером. Попри всі свої недоліки, інтернат – перше місце, де він знайшов справжніх друзів, компанію, до якої би повноцінно
належав. Саме тому йому так важливо написати про це, достовірно описати саме цей, незабутній, період його життя. Беззаперечний лідер групи – Янош. Це він вводить у вжиток слово «крейзанутий» на позначення чогось неймовірного і
крутого, організує вилазки і втечі, говорить більше і впевненіше за всіх і тримає компанію в тонусі. Янош ділить кімнату та дружить з Бенні, і Бенні захоплюється ним. Це не означає абсолютного підпорядкування; так, скажімо, Беньямін
далеко не завжди погоджується з його безапеляційними філософськими сентенціями.
Одного разу Янош починає просторікувати про літературу: «Література – це коли ти читаєш книжку і готовий підписатися під кожним реченням, бо воно правдиве… Якщо ти, читаючи кожний абзац, маєш відчуття, що діяв і думав би точно так
само, як герой роману. Тоді це література.» На це Бенні має що заперечити:
«Звідки ти знаєш?» – питаю я… «…Скільки книжок ти взагалі
прочитав?»
«Можливо, дві», – відповідає Янош.
«Можливо, дві? І ти мені розказуєш про літературу?»
Однак річ не у змісті сентенцій, а радше у тоні, в якому вони виголошені – тоні, сповненому оптимізму, ентузіазму, впевненості. Незважаючи на часті в’їдливі жарти, Янош
підтримує їх усіх, і зокрема Бенні. «Янош – це скеля. Це знають усі. Навіть грубий Фелікс це знає… Поки Янош тут, я не боюся. Це при тому, що він не є великий. Чи сильний. Він просто Янош. І цього досить.» Є в компанії і повна протилежність Яношу: це Трой, котрий ніколи не говорить. Загалом, описуючи інших хлопців, автор постійно повторює найбільш визначальні риси поруч з їхніми іменами: грубий
Фелікс, Флоріан, котрого всі називають дівчинкою… Це теж цілком правдоподібно відтворює підліткове максималістично-схематичне сприйняття інших, часто спільне для групи, що не визнає багатьох відтінків особистості. Їх здатність розуміти
один одного обмежена здатністю розуміти себе самих.

Отже, чого додає автору ота не-відчуженість від предмету оповіді, якої немає у, скажімо, Селінджера, що написав свій класичний молодіжний роман «Ловець у житі», коли мав більше
тридцяти років? Напевне, саме завдяки їй Лєберт і зумів так достовірно відтворити захват, втілений у винесеному в назву роману запозиченому з англійської слівці: крейзі, крейзанутий, божевільний. Такі палкі, перебільшені почуття можливі лише у певному віці – віці безапеляційності, коли про все, що не подобається, можна сказати «відстій», а про все, що подобається – що це божевільно. І Беньямін таки уміє змусити навіть старшого за цей вік читача разом з ним пережити ці емоції. Інша перевага безпосередньої залученості до сюжету тексту – це легітимність, не-вигаданість почуттів. «І нехай хтось заїкнеться, що юність то легка річ. Це кажуть люди, які її вже подолали», - говорить нам Лєберт, і ми віримо йому, як старанному репортерові з місця подій.
З іншого боку, Лєберт, який вже вміє доступно і пронизливо описувати свої спостереження і почуття, не здатний свідомо конструювати текст, аби той залишав цілісне, усвідомлене
автором враження. Можливо, він ще не знає, що саме хоче сказати. Для порівняння звернемося до вже згадуваного роману Селінджера «Ловець у житі». Тут уже в назві відбивається символічний зміст усього твору: герой прагне рятувати дітей,
що граються над прірвою, що метафорично означає бажання утримувати їх від небезпек і марнот молодості. Назва ж роману Лєберта не є метафорою. Він усім єством відчуває ту «крейзанутість» себе і своїх друзів, що служить йому
химерною підтримкою на тлі занепаду надійного «тилу» – сім’ї та нерозуміння з боку соціуму. Однак зробити з цього відчуття переконливий месидж для читачів будь-якого віку йому допоможе час і досвід письма.
Та хвиля зацікавлення, що її здійняв «Крейзі» у Німеччині, має подвійну причину: молодь пізнає у героях себе і свої проблеми, дорослі починають краще розуміти своїх часто досить відсторонених від них дітей. Книжковий ринок України не надто переймається проблемами підлітків, тож за достатнього рекламування роман, незважаючи на специфіку німецького контексту, мав би свою аудиторію і у нас. Тим більш корисною була би популяризація цього твору тут через те, що проблеми інвалідів у нашому суспільстві не є пріоритетними ані в державній політиці, ані в публічному
дискурсі. Адже, крім інших чеснот, роман містить важливе нагадування про те, що «інваліди теж люди. Хоч трохи своєрідні»…

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога

Ні, річ аж ніяк не у складності письма. Спосіб мислення, плин думки у «Людині без властивостей» настільки переконливі і природні, що починаєш вірити: про це можна говорити лише у такий спосіб. І розлоге синтаксичне плетиво сприймається як даність.
До того ж, підсвічена сяйвом іронії оповідь спочатку справляє враження такого собі затишного і знайомого світу. Дійсно, попри сто років, що відділяють нас від героїв Музіля, його Австрія навдивовижу сучасна. Уже тоді уявлення про життя поставали не результатом емпіричного досвіду, а сукупністю образів, тиражованих засобами мас-медіа: «Ймовірність дізнатися про що-небудь незвичайне з газети багато більша,ніж імовірність стати свідком цього самому; інакше кажучи, важливіші речі нині стаються у сфері абстракцій, а менш важливі – в дійсності». Уже тоді, на
світанку століття, в інтелектуальному просторі було тісно від нескінченної штовханини проектів і зіткнення досвідів: «Нині неймовірно багато людей відчувають прикрі суперечності
між неймовірно багатьма іншими людьми». Уже тоді сушили собі голову над тим, як відгадати (вигадати) національну ідею; душею внутрішньої політики був бюрократизм, у державних та громадських установах панував безсмертний кафкіанський абсурд. Уже тоді стосунки між чоловіком і жінкою набули
зворушливої простоти («За два тижні Бонадея вже чотирнадцять днів була його коханкою»), а старомодні добропорядні обивателі й далі собі вважали, що вбивство – «не менший жах, ніж сімейна сварка чи розладнані заручини». За сто років мало що змінилося, бо світ загалом консервативний.
Годі й пошукати вичерпнішої характеристики початку століття (нашого чи минулого), ніж оця: «Любили надлюдину і недолюдину; обожнювали здоров’я, сонце й обожнювали
тендітність дівчат із хворими легенями; захоплено сповідували віру в героїв і віру в суспільно-пересічну людину; були довірливі й скептичні, природні й манірні, міцні й немічні; мріяли про давні алеї замків, […], скляні ставки, […], гашиш, […], демонізм, […], кохання первісних пар і руйнацію суспільства. То були, певна річ, суперечності й дуже різні бойові кличі, але вони мали спільне дихання; якби хто-небудь розклав той час на частини, то вийшла б нісенітниця на кшталт кутастого кола, яке прагне складатися з дерев’яного заліза, хоча насправді все стопилося в мерехтливий сенс. Ця ілюзія, що втілилась у магічній даті зламу століть, виявилася такою глибокою, що одні захоплено кинулися на нове, ще не вживане сторіччя, а другі поквапно давали собі волю ще в старому, як у будинку, що з нього однаково доведеться вибиратись, до того ж ні ті, ні ті аж такої великої різниці в манерах своєї поведінки не помічали». Одне слово, хоча «міста, як і людей, впізнають по їхній ході», Відень 1910-х років крокує приблизно у нашому темпі. Злочинці, письменники, вчені, дипломати, підприємці,
військові, з коханками або дружинами – така собі «людська комедія в балаганній постановці», за проникливим спостереженням головного героя.
І виникає щемке відчуття спорідненості. Не з мешканцями роману (хоча і в них – наївному цинікові Ульріху, менторі Арнгаймі, безпорадній ідеалістці Діотимі, змученій докорами сумління зрадливій дружині Бонадеї чи й Кларисі, яка тут аж ніяк не Делловей і не Воґан, - можна було б пошукати себе). З епохою загалом. Єдина різниця: ті люди вперто намагаються бодай у щось вірити. У прийдешнє Тисячолітнє царство. У «велику ідею», що поєднає всіх мешканців кишенькової провінційної імперії. У те, що можна віднайти себе в повному злитті з іншою людиною. В експерименти любовних ігор брата і сестри.
Сподівання, як і годиться великим сподіванням, не справджуються, даючи можливість читачеві скрушно похитати головою над підсліпуватим оптимізмом героїв - патріотів, кар’єристів і мрійників. Їм уже нічим не зарадиш. А що ж буде з нами, тими, хто прочитав цей роман? Музіль не дописав його, але, навіть якби йому стало на це часу і сил, очевидно, текст би справляв таке саме враження: неможливості завершення. Що ближче до кінця, то сильніше проступає лагідно-гіркий сум: усвідомлення марності людських зусиль і захват перед повінню, що її не ладен вмістити жоден роман – життям «яке ведуть люди і яке веде людей».
Для чого ж у цьому іронічно облаштованому і по-своєму затишному просторі сміливість?
Річ у тім, що світ роману, світ без авторитетів і абсолютів, навіює усвідомлення тотальної відносності. На що можна покластися?
На спілкування? Взаєморозуміння між людьми неможливе. Поліфонія інтроспекцій, що їх розгортає перед читачем
Музіль, демонструє, наскільки по-різному відчувають і мислять герої, об’єднані, здавалося б, тією самою ситуацією (до схожого прийому вдаватиметься Мілан Кундера). Ульріх доброзичливо наставляє Аґату, не підозрюючи про те, що своїми розумуваннями штовхає її до самогубства, а вона під час їхніх бесід своєю чергою весь час говорить «не те». А ось молодята – Вальтер і Клариса – разом грають на роялі. Від однієї і тієї самої мелодії чоловік відчуває піднесення, а дружина – роздратування. Комунікація – звичайна утопія. Не з чиєїсь злої волі, просто a priori.
А просторова ідентичність? Це вже, мабуть, щось певне? Місце дії визначальне, але водночас це лише одна із декорацій: «Питання про те, де ти перебуваєш, люди переоцінюють ще від тих часів, коли вони кочували племенами й треба було запам’ятовувати місця пасовищ».
А нація? Зі сторінок роману, у салонних балачках поважних Діотиминих гостей, вона постає вигадкою, звичайним собі конструктом, до того ж недолугим. Але треба ж світським людям про щось говорити. От вони й обирають собі за тему Австрію.
Та це ж усе авторська іронія, правда? Звісно. Однак усі спроби героїв протиставити їй щось «серйозне» і «справжнє» приводять їх (і читача) до висновку, що нічого сталого і
беззаперечного просто немає. І дійсність – романна, а може, й наша з вами – позбавлена властивостей: ціннісних орієнтирів і центру.
Вона розпадається на безліч рівноправних точок зору; недарма Ульріх називає нове світосприйняття есеїзмом.
«Неуважно вжахнувшись» цього відкриття (говорячи словами Музіля), ми продовжуємо свій шлях крізь текст – за міражами нової моралі, до миттєвостей порозуміння, у родове гніздечко
(повернення Ульріха, зустріч з Аґатою та їхні спогади про батька і дитинство ніби створені для фільмів Інґмара Берґмана)… до усамітнення.
Людина пов’язана зі світом настільки тісно, що часом годі збагнути, де закінчується власне життя і починається чуже. З речей, що переходять із рук в руки, збігів обставин і зустрічей плететься прозоре мереживо. Ось безнадійно (а тому платонічно) закоханий генерал Штум, кумедний романтик від раціоналізму, вчащає до бібліотеки слідом за світською інтелектуалкою Діотимою. Він замовляє ті самі книжки, що й вона, а потім звіряється Ульріхові: «Коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це – просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу
яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!» Герої весь час опиняються у повторюваних за принципом контрапункту ситуаціях, а це породжує надію на те, що у світобудові існує бодай якась система і можна її збагнути. Однак вірний собі Музіль одразу позбавляє нас цієї ілюзії. Генерал Штум розробляє прекрасний план наступу на гуманітаристику: за допомогою лектури осягнути «прожитковий мінімум» духовності. Тоді, озброєний до інтелектуальних баталій, освіченістю він дорівняється коханій жінці, а головне – врешті розбереться у довколишній балаканині. Завітавши до величезної «божевільної бібліотеки», горе-стратег з подивом і острахом усвідомлює, що цілого життя не стане на прочитання бодай вагомої частини її вмісту: «Тієї миті ноги мої просто-таки вклякли на місці, і світ видався мені суцільною облудою. Але й тепер, коли я вже вгамувався, запевняю тебе: тут щось не так, геть не так!» І знову ми всміхаємося, однак за кепкуванням зі Штумового учнівства і буквалізму ховаємо власні сумніви і непевність. Що могли б відповісти йому ми? Справді-бо, як вписати себе у текст життя, не маючи загального уявлення про сюжет, не знаючи навіть власної ролі? І отак ми щодня
звершуємо подвиг життя всліпу, а десь у Вавилоні між книжкових полиць блукає сучасник Музіля – борхесівський бібліотекар.
А «людина без властивостей» - хто вона? Експеримент Музіля – дистиляція життя крізь згущення прози, спроба віднайти людину «як таку», поза її переконаннями, місцем в історії та соціальній ієрархії, емоціями. Поза властивостями. Нагромадження деталей потрібне для подальшого їх відкинення, називання того, чим людина не є.
Чи може такий експеримент бути успішним?
Відповідь на це питання уможливив би «погляд згори». Однак він доступний лише автору, а коли йдеться про Ульріха чи нас із вами, усі ми – лише герої невидимого роману без кінця і
початку. Ніхто не здатний стати «автором» щодо себе. Годі й намагатися у власних переживаннях і вчинках відрізнити «своє» від «чужого», а за цим криється страх, що «свого» надто мало чи й взагалі немає. Стираються кордони між дійсністю та уявою, бо нікому не доступне об’єктивне бачення: «Коли голка падає на підлогу в порожній, без меблів, кімнаті, то у звуці від її падіння є щось надмірне, ба навіть безмірне. Але те саме стається й тоді, коли порожнеча панує поміж людьми. У такому разі не знаєш – ти кричиш чи стоїть мертва тиша.
Бо все неправедне й фальшиве, як тільки ти, зрештою, не маєш чого йому протиставити, набуває притягальної сили надзвичайної спокуси. Тобі теж так здається?»

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога

Найбільше захоплення близнюків Пауля й Пії, дітей учителів математики пані Ренате й пана Юрґена Маєр-Гогенштайнів, – футбол. З огляду на це можна уявити, до яких хитрощів їм доводиться вдаватися. Щодня. На перманентну боротьбу з батьками накладається суперництво між братом і сестрою (недарма ж усю серію з шести книг названо «Суперники»). Пауля злить, що через Пію він постійно спізнюється на
тренування, а то й на саму гру: «Пауль стиснув кулаки. Ось чим закінчилася цього разу вічна потреба Пії сходити в туалет у невідповідний момент! Їхня мама вже прокинулася після свого обіднього сну» (а мама, як відомо, змусить
спочатку поприбирати у своїх кімнатах, і зробить це саме тоді, коли часу катма).
Тож час від часу Пауль вдається до не зовсім чесних учинків: то переведе стрілки годинника, то кине сестру саму, точно знаючи, що дороги вона не знає (а тим часом тренер суворо попередив: три запізнення – і ти вилітаєш із гри).
Та й узагалі, що це за прикол такий, вона дівчинка, чого їй пхатися у футбол, – розпалює свій гнів Пауль.

Та після боротьби протилежностей у житті близнюків-футболістів неодмінно настає мир. Ба більше: вони не просто не шкодять одне одному, а вже разом працюють на спільний результат. І нічого дивного: футбол – командна гра, каже тренер, тож свої стосунки з’ясовуйте за полем, а тут забудьте, що ви брат і сестра, які пересварилися. Співпрацювати доводиться не лише на футбольному полі: Пія прикриває брата, покараного прибиранням у садку, аби той зміг потрапити на тренування. Втім, дівчинка робить це не просто так: вона й сама не проти потрапити на тренування до
старшої команди.

У цій постійній «єдності й боротьбі протилежностей», закрученій навколо футболу, брат і сестра вчаться простих, але важливих речей. На власному досвіді Пауль бачить, що не варто брехати: навіть дуже вправна брехня врешті-решт несподівано виринає назовні, і то в найменш годящий момент. Так, знаючи, що батькам не подобається його захоплення футболом і виключно ним, Пауль не наважується просити їх підписати згоду на тренування у новій команді. Але й відмовлятися від такої можливості він не хоче. Тож вдається до хитрощів, майстерно граючи на слабостях матері. Але здобути материн підпис – не єдина проблема: бракує ще
50 євро внеску… Крадіжку було викрито в найгірший момент, який можна було тільки вигадати: просто в день найважливішої гри. Паулю здавалося, що шлях до футболу тепер закрито назавжди. Та врятувала ситуацію Пія, показавши братові (а
заодно й дітям-читачам), що навіть із найбезвихіднішої ситуації можна вийти переможцем, якщо не вдаватися до хитрощів, а звернутися по допомогу.


Власне, вся книга сповнена таких – абсолютно життєвих – ситуацій. Герої вчиняють на свій розсуд, а час показує, чи правильним було їхнє рішення і чи не краще вчинити інакше.
Часто автор пропонує юним читачам одразу два варіанти реагування, даючи їм можливість наочно побачити різницю. Так, дивна поведінка воротаря напередодні вирішальної гри викликає в Пауля підозру. Яка одразу ж підтверджується самим
розвитком подій: хлопці з команди суперників напали на Пауля та його друга Ямайку, погрожували й вимагали, аби ті умисно зіграли погано. Коли з’ясувалося, що воротарю теж погрожували, стало очевидно: краще не боятися й приховувати, а поділитися проблемою з тренером і друзями, адже разом знайти вихід із такої неприємної ситуації значно простіше.

Конфлікт, який умовно можна назвати «дівчина у футболі», теж розв’язується не на користь стереотипів: з’ясувалося, що Пія грає не так уже й погано, а її подруга – чудовий воротар. Та, власне, у футболі важливою виявилася не тільки й не стільки перемога. І взагалі не результат у вигляді рахунку: нічию варто святкувати як перемогу не лише через кількість очок і, відповідно, місце у турнірній таблиці. Повість показує, що надзвичайно важливою є воля до перемоги, бажання боротися до кінця, коли навіть надії на перемогу немає. Саме в таких випадках, коли втрачати вже нічого, відкривається друге дихання і творяться чудеса. І хоч би заради цих чудес перемоги над собою, над своєю зневірою й песимізмом варто грати у цей суперечливий, вибухонебезпечний та водночас примирливий футбол. Бо футбол, виявляється, у своїй діалектиці такий самий, як життя двох близнюків, хлопчика
й дівчинки.

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога

Ця повість незвична за формою – бо є, по суті, суцільним монологом, безперервною розповіддю від першої особи. Книга нетипова за змістом – з першого погляду, це всього лиш переказ історії маловідомої футбольної команди та долі його
тренера, приправлений м’якою іронією і добродушним гумором. Насправді ж повість розповість читачам не лише про те, що обіцяє її назва.

Ні, звісно, у творі Томаса Бруссіґа мова піде насамперед про футбол, про те, чому саме ця командна гра не втрачає популярності, чим футбол у всі часи приваблює натовпи фанатів. Але ще ця книга - про самотність людини у світі, про обов’язок і відповідальність перед тими, хто тобі довіряє, про тугу за родиною, відданість улюбленій справі, політику і відносини між країнами, про те, як кардинальні зміни у державному устрої відбиваються на долях пересічних,
«маленьких» людей… І все це - крізь своєрідну, «футбольну» призму.

Адже футбол для оповідача – не просто гра, не лише професія чи захоплення. Футбол став визначальним для його життєвої філософії. Устами героя повісті, - чи жартома, чи всерйоз, – автор робить висновок, що поведінку на міжнародній арені тієї чи іншої держави можна визначити за тим, як її, цієї держави, команда грає у футбол. Особливості національного характеру спонукують англійців грати у «футбол у колонізаторському стилі» довгими пасами; шотландців - вигадувати власний стиль: короткі, низькі паси; італійців – агресивно поводитися на полі тощо.

Футбольні методи переносяться у політичну царину і навпаки. «Тотальний футбол» - що це, опис стратегії у грі, чи згадка про похмурі, не такі вже й далекі, події? Представники різних націй на полі поводяться точнісінько так само, як і поза грою; за тими ж неписаними правилами вони змагаються, навіть воюють між собою не на життя, а на смерть – так заявляє головний герой повісті, футбольний тренер. Варто читачеві сприйняти це твердження на віру? Що ж, як відомо, істина завжди десь посередині.

Сам же головний герой повісті, «польовий горлопан», як він сам себе називає, «асоціальний елемент» (з точки зору жінки-судді, що розглядала його справу про розлучення) любить футбол над усе. Так він заявляє і наголошує на цьому. Герой твору, отримавши травму, після якої він не міг більше грати у футбол, стає тренером дитячої футбольної команди – щоб мати змогу тренувати власного сина.
Але, коли після розлучення колишня дружина заборонила його синові грати у футбол, цей чоловік, який уже не матиме змоги бачитися з сином на тренуванні, все одно не залишає команди. Він почуває відповідальність за цих хлопців. Для них він не лише тренер, а й друг, вихователь, другий батько. Позбавлений змоги щодня бачити, як зростає його син, він спостерігає за тим, як ростуть хлопці його команди. Цей грубуватий «польовий горлопан» готовий підтримати кожного із вихованців, допомогти у найтяжчу хвилину. Він любить їх, як рідних дітей. Тож герой твору Бруссіґа розповідає нам не лише про футбол, а й про них, про своїх хлопців.

Мова оповідача, що, ніби м’яч по полю, довгими пасами простує від однієї тези до іншої, начебто мимовільно, а
насправді – підпорядкована внутрішній строгій логіці автора, - зненацька доходить до парадоксального висновку. Виявляється, гра у футбол взагалі суперечить людській природі: «З точки зору футболу людина – суцільна невдала конструкція, аномалія… Людина просто не створена для футболу. Футболіст приречений на поразку… єдине, що ти
можеш у футболі – це довести свою неспроможність». Еволюція, вважає оповідач, призначила ноги людини лише для бігу, а футбол як такий – жахлива помилка, непорозуміння, намагання людини піти наперекір долі.

Людина повсякчас змушена боротися, змагатися з власною природою, життєвими обставинами, з невблаганним часом. За
що б вона не бралася – освоювала нову техніку, намагалася схуднути, пробувала досягти порозуміння з іншими – її шлях часто буває повним невдач. Наче Сізіф у знаменитому есе французького філософа Камю, вона щоразу скочується додолу,
програючи це безнадійне, на перший погляд, змагання знову і знову. Але істинну суть людини якраз і визначає те, що вона бореться – навіть без надії на перемогу.

Команда «Таткрафт Бьорде», тренером у якій був головний герой повісті – не просто група людей, що зібралися, щоб грати у футбол. Це – команда близьких за духом людей, що спільно протистоять часові. Гра для них - єдина стабільна річ у мінливій епосі, в яку їм довелося жити. А цілковита
відданість своїй справі, команді, своїй другій родині, що з роками стала для тебе єдиною, справжньою сім’єю – найефективніший спосіб боротьби з обставинами, категоричний імператив.

Тренер назавжди, що б там не траплялося у його житті, залишається зі своїми гравцями. І так повинно бути. Справжня
людина не зраджує собі і близьким, бо просто не може інакше, і в цьому найбільша її перемога, нехай не гучна, непомітна,
але більш важлива за будь-яку із перемог на полі. Навіть за ту, що дозволила б пройти до вищої ліги.

Книга Томаса Бруссіґа - не просто «чтиво» для вузькоспеціалізованої аудиторії, себто справжніх футбольних фанатів. Вона для всіх. І навіть для жінок, з яких неодноразово кепкує герой твору (чого варті лише ці «шовіністичні», «женоненависницькі» фрази: «…жінки і футбол – нє», «Я не противник жінок, але є певні межі» тощо). Бо кожен із нас, незалежно, від віку, статі, країни проживання, чи особистих спортивних вподобань, зможе знайти у повісті Бруссіґа щось своє, таке, що зачепить його душу, змусить співпереживати дійовим особам твору, задуматися над абсолютно серйозними проблемами, які автор підіймає у книзі…

У повісті не бракує сумних, навіть трагічних моментів (історія Гайко). А ще – вона не один раз викличе у читача усмішку. Бо справжня література, - як і футбольні змагання, як і все наше життя, зрештою, - може дарувати радість, нести позитив, стимулювати до того, щоб по-іншому глянути на все, що відбувається довкола, навчитися краще розуміти себе і людей.

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога

Незбагненна гидота реальності

Вільгельм Ґенацино у своїй книзі „Парасолька на цей день” зображує чоловіка середнього віку, який ось вже сім років працює випробовувальником взуття. Оскільки йому доводиться багато ходити, він щодня здійснює цікаві спостереження довкола.
Ці спостереження виливаються у роздуми, часто з висновками. “Адже неможливо ходити вулицями і ні про що не думати“. Деколи підглядання за зовнішнім світом переплітається зі спогадами. Зустрічаючи на своєму шляху знайомих, він згадує та підреслює окремі деталі, які сприймаються і описуюються ним дещо перебільшено.

Вибір заняття цього чоловіка цілком відповідає його місцю у суспільстві, як він сам визначає: „що стосується освіти, то я міг би бути видатним, але за моїм нинішнім становищем - ні. Справді видатними стають тільки ті, хто зміг поєднати свої індивідуальні знання з подальшим становищем у житті. Марґиналі, такі, як я, в яких, окрім освіти, нічого нема, є нічим іншим, як сучасними жебраками, яким ніхто не може
підказати, де їм сховатися.”, тобто це робота, котра змушує його рухатися у просторі довколишньому, а не соціальному.

Розумна людина, яка має багато фантастичних ідей (та за його власним висловом вони заважають йому стати повноцінним
членом суспільства), але не може їх здійснити, - затиснена власними страхами, песимістичним світоглядом, сумнівами щодо
свого існування, - змушена втікати. Ось вона і втікає.”Той, хто як я мусить жити, не давши свого дозволу на це життя, змушений постійно втікати, а це означає, що він увесь час у дорозі, і тому надає великого значення взуттю. Я міг би сказати вголос:”Черевики - це найкраща частина мене.”

Але тікаючи від себе, буцім-то рятуючись вуличними спостереженнями, людина неодмінно приходить впритул до себе
і наштовхується на власну неспроможність подолати себе і свої думки.
До того ж, автор чітко підкреслює нещастя людини, яка намагається усе зрозуміти і пояснити. В такі моменти і з`являється дивність світу, котру аж ніяк не подолаєш.
Та самому герою кожного разу приходить думка, що справжнє задоволення охоплює нас тоді, коли не треба розуміти, а просто насолоджуватися.

До речі, ця нездоланність дивності світу все більше змушує чоловіка задумуватися про своє божевілля, вдаване чи справжнє. І вдаване божевілля йому навіть до вподоби, такий собі порятунок від серйозності життя, і він навіть підтримує його своїми діями та шаленими думками. Як наприклад, насипати опале листя вдома, у кімнаті. Щоб пройтися по
ньому та відчути власну неповторність, і змогу хоча б наодинці засвідчити свою унікальність (бо він глибоко переконаний, що всі люди однакові). Однак справжнього божевілля він побоюється.

Біжучи від себе, герой роману навіть намагається знайти порятунок в обіймах жінок, але й це не допомагає. Позаяк
жінки самі сповнені сумнівами і глибоко нещасні. У кінці роману він приходить до висновку, що його могла б порятувати жінка, у данному випадку - це подруга його дитинства. Хоча складається враження, що це має бути цілком нова людина, не переобтяжена дитинством, сповненим непорозумінь, про яке
він навіть і говорити не хоче. Одна з його приголомшуючих ідей щодо дитинства „чи не повісити собі на спину маленьку табличку з якимось таким текстом: ПРОШУ НЕ ПОЧИНАТИ ЖОДНИХ РОЗМОВ ПРО ВАШЕ ЧИ МОЄ ДИТИНСТВО. Або ж іще трішки гостріше:
ПРОШУ НЕ ТОРКАТИСЯ ТЕМИ ДИТИНСТВА”.

Взагалі, головий герой воліє якомога менше говорити, аби не видати себе, своїх дивацьких думок. Як-то, наприклад: ”а що якби всім, яких я знаю і які знають мене, розіслати розклад мовчання? У цьому розкладі зазначалось би, коли я хочу говорити, а коли ні. Хто не дотримуватиметься цього розкладу, взагалі не зможе зі мною поговорити. По понеділках і вівторках – ПОВНЕ МОВЧАННЯ. У середу й четвер - ПОВНЕ МОВЧАННЯ лише вранці, а пополудні - ВІДНОСНЕ МОВЧАННЯ, тобто допускаються короткі розмови й короткі телефонні дзвінки.
Тільки по п`ятницях і суботах я був би готовий до необмеженної балаканини, але не раніше одинадцятої години. У неділю панує ТОТАЛЬНЕ МОВЧАННЯ”.

Дивацтва на цьому не закінчуюються. Але ж його надто сильна жага мовчати часто призводить до несподіваних оригінальних
думок вголос. Перебуваючи в гостях у своєї подруги, на запитання однієї жінки чим він займається, його проймає туга, а потім він випалює, що керує інститутом мистецтва пам`яті і спогадів. Інститут допомагає людям, „яким здається, що їхнє життя перетворилося на суцільний дощовий день, а їхнє тіло - це не що інше, як тільки парасолька на цей день.”

В цілому, він ж сам ніхто інший, як парасолька на цей день, яка намагається відвернути потоки споминів, сумнівів, своєї неспроможності, невпевненності і сильної пихи.

Ближче до кінця роману зароджується надія, що чоловік все ж таки перестане підглядати за своїм власним життям і дасть нарешті собі дозвіл не просто жити, а повноцінно жити. „У мене більше нема бажання підглядати за моїм життям. Я більше не чекаю на те, щоб зовнішній світ нарешті підпасувався до моїх внутрішніх текстів! Я припиняю бути безквитковим пасажиром мого власного життя!”

Адже, жити - це не тільки аналізувати, споглядати, а ще й позбавлятися цих споглядань, аналізу, і вивільнюючи всі свої страхи, думки, допомогти самому собі не боятися бути самим собою.

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога

«Богові нема чого побоюватись,
що він утратить ту краплю влади, завдяки котрій все ще володіє нашим суєтним світом»


Анна Зеґерс. Транзит. 1943 р.

«Часом, їдучи потягом через гори до моря, перетиналося такі білі стіни туману. Межичасся».

Львів’янка Христина Назаркевич – фахівець з теорії і практики перекладу, з проблем модифікації традиційного
жанру роману, доцент кафедри німецької філології ЛНУ ім. І. Франка.
Прозаїк і перекладачка Терезія Мора – одна з найвідоміших постатей у німецькомовній літературі, лауреат престижних премій, зокрема, ім. І. Бахманн (1999 р.), ім. А. Шаміссо (2000) та інших; за роман, про який мова, одержала основну премію Ляйпцизького книжкового ярмарку (2005 р.), згодом ще кілька літературних нагород.
Tertium comparationis – для порівняння абсолютно різних письменниць – під час і після Другої світової війни, Європа, зокрема, Німеччина, були охоплені почуттям відчаю. Про болісну ендемію тисяч гнаних війною, перемучених людей, пройнятих тривогою, душевним сум’яттям безчасся, залишених без захисту й пристановища, талановито написала Анна Зеґерс у романі «Транзит». Абсурд і є тим незрозумілим у своїй неочікуваності наслідком, котрий випливає з найпростіших причин.
Терезія Мора змалювала життя неоімміґрантського соціуму у вигляді хаотичного нагромадження нісенітниць, випадковостей, що начебто протирічать здоровому глуздові. Мозаїчна композиція, підкреслений алогізм, ірраціоналізм вчинків
персонажів, виявляють споріднення з рисами «літератури абсурду», котра постала, як логічний розвиток процесу десублімації індивідууму, певною мистецькою формою пасивного протесту – до пароксизму самозаперечення – оце мене і нервує найбільше ціле покоління вважай пограбоване ми нові німці несемо стигми для наступних поколінь.
Головний герой Абель Нема – втілення іншої наївності, контрідеалу. В цьому контексті можна визначити роман як бунт, як обурення проти будь-яких спроб насильства, заборон проти дійсності, від отруєння раціональністю. Утримати вічність у миті за рахунок відокремлення і / або поєднання сна й реальності, свідомого від безсвідомого, тим самим повернувши буттю його першооснову чистоти і повноти.
Намагання Абеля Неми будь-що вирватися з пут абсурдистської дійсності, зазирнути за межі реальності, свідчить про альтернативне бачення ним невидимого для так званого цивілізованого ока. Його зір спрямований у глибини мікровсесвіту – через заглиблення в себе, марення. Йому допомагає вироблений певний автоматизм психіки, за рахунок чого він, герой, прагне вирішити кардинальні проблеми свого існування.
Ситуація соціального відторгнення, в якій опинились наші герої, ненадійна, сумнівна і хистка, коли злиття очікуваної справедливості й психології кожного в індивідуальній
тональності, винаходжує так звану об’єктивність, роблячи текст художньо переконливим. Виступ-захист протаґоніста Абеля Неми на неофіційному, але всесильному судилищі звучить праґматично, навіть логічно, як метафора долі імміґранта: Понад десять років від мене не чули жодного нарікання. Я не нарікаю і нічого не вимагаю, як це притаманно людям у моїй
ситуації. Я присвятив себе навчанню. З обмеженої незмінності дитинства у провінціях диктатури потрапити у всеосяжну тимчасовість абсолютної свободи життя без дійсних документів і тим самим залишитися сам на сам зі собою і з тим, що з того можна було мати…
Інші персонажі (Тибор, Константин, Кінґа і решта) оцінюють його поведінку як вельми незрозумілого інфантільного дивака, з підозріло високим айк’ю: чоловік, якого не існує… здається, наш фіктивний мешканець не виявляє ані найменшого зацікавлення хоч чимось…підкреслено немодний… підпільний геній…за якоюсь своєю звихреною логікою … досконало опанував сім мов і лабораторно працював ще над трьома…нікуди не ходив, навіть у лабораторію ходив переважно вночі, щоб бути на самоті…
Трошки іронії, скепсису, гіркоти, при тому, дотримання авторської дистанції від написаного – дієва протиотрута від фальшу. Спочатку двоє любляться безумовно, потім ненавидяться навзаєм так само безумовно, і перехід від одного стану до іншого триває не довше, ніж мить, щоб його збагнути…
Кінга помахала з вікна потяга: Зустрінемося після війни о шостій!
Перевагою сімейних та історичних катастроф є те, що всі здружуються.
Милосердя закінчується в понеділок вранці…
Спротив навколишнього середовища помітно агресивний, певним чином нагадуючи кольори і запахи коридорів-лабиринтів, брудних сходів, провінційних готелів «Процесу» Франца Кафки (…приглушений сірий колір і запах бруду…зберігання кольору
яєчної шкаралупи…один із тих колосів кольору глини…час із запахом комунальної чоловічої квартири… ледь помітний запах пороху, змішаний зі смородом вечірки… опинився на великому, сірому, із запахом сечі перехресті…запахи собак, бензину і іжі… це один з тих безконечних проходів з кошмарного сну…на тій вулиці без назви, бо то й не вулиця ніяка, а брід, де нема нічого…).
Цей роман апріорі філософський: людина і влада, природа їхнього зіткнення, механіка анонімного, всюдисущого, але майже недотичного насилля (усі ми живемо на межі порожнечі…щось завжди залишається в тіні... знати більше –
означає більше знати про існування темних сфер… насправді владу має той, хто підкоряється…).
Використання колажного принципу компонування тексту певним чином педалює на алогічності, безглуздості як основі мислення, котрі свідомо жорстко зводять ad absurdum все, що звично асоціюється з нормальним людським існуванням: (хіба міг я заблукати на вулицях, якими проходив тисячі разів? хіба то можливо?)
Але попри зримі негативи дадаїстичної гри зі словами і достатню кількість прозорих містифікацій, авжеж, фінальний висновок роману оптимістичний, адже мова не про пізнання
істини, а про дійсність, про те, щоби випробувати її і подолати (більшість часу я був: щасливий, хоч я так і не знаю, що це… Добре. ).

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога

Роман «День у день» німецької авторки угорського
походження Терезії Мори, що з’явився в українському перекладі Христини Назаркевич у 2009 році, викликав резонанс в українському культурному просторі: були інтерв’ю з авторкою, окремі публікації про неї та рецензія на роман. Отож її український дебют помітили в інтелектуальних колах. Однак роман Терезії Мори – складний твір, наділений величезним інтерпретаційним потенціалом, залишається
відкритим до осмислення.
У всіх окремих думках, які траплялися про роман, мені
бракувало слів «проти насильства». Здається, це одна з ключових ідей твору.
«День у день» ­– жорстока і безкомпромісна проза, що викликає відразу до будь-якої наруги над людиною. Тому
вдала, як на мене, обкладинка Романи Романишин і Андрія Лесіва: колії, що збігаються у вузли вокзалу, звіддалік обриси міста, фрагменти квитка. Така зелена з відтінком оливкового візуальна картинка провокує певні мілітарі-асоціації.
Терезія Мора зображає сучасний мирний світ європейської країни як поствоєнний час, повний нещасних, самотніх, скривджених, гнаних і невлаштованих. Людиною втраченого коріння є не лише головний персонаж роману Абель Нема, людьми втраченого коріння, а часом і втраченими людьми, є більшість персонажів твору.
Авторка ставить читача обличчям до екстрем, пов’язаних з життям мігрантів («Держави, які тримали вас залізною рукою,
виплюнули вас у світ широкий. І несе вас вітром, на всі сторони світу, як пух кульбаби…»). Не бракує брутальних подробиць знущань, а відтак кожен прояв людяності і розуміння, «змога відчути вдячність» має велику вартість.
Це репресивне письмо, що мусить впливати на емоційний стан читача. Твір витриманий у режимі дискомфорту: погане самопочуття, нудота, слабість, запаморочення, що переслідують персонажів, супроводжують читачів, котрі блукають лабіринтами міста за Абелем Немою і/або іншими персонажами. Паніка як стан цього світу, токсикоз вагітної Ельзи має передатися і тим, хто читає. І от ви справді потерпаєте від різких запахів, бруду, непристойностей як ознак існування тих людей день у день. Це не екзистенційне
письмо під нульовим градусом, як у А.Камю, абсурди Мори мають підвищену температуру (насильство, здається, лише набирає обертів, адже «нас просто забагато»). Катастрофа
неминуча, і лише рідкісні паростки приязні і любові часом розчиняють гнітючий настрій.
Катастрофізм привносить і неможливість рівноваги.
Через опозицію норма/відхилення авторка має змогу експериментувати. Властиво, вона сама стверджує, що її проза належить до літератури експериментальної. У цьому романі дисонансів відчутна втома і туга за раціо, за життям впорядкованим, за домом. Янда, музикант, розповідає, чого він хоче: «Я хочу музикувати кожний день свого життя для себе і для інших, заробляти цим гроші, прославитися, не втратити своїх друзів, кохати одну жінку і щоб мене кохала одна жінка, хочу ніжності, турботи, регулярного і доброго сексу, смачних і поживних страв, тут у нього закінчилися перших десять пальців, він почав спочатку, добрих напоїв і, врешті й накінець, я хотів би колись знайти місце, яке не було б мені надто чужим і не було б надто знайомим, де я міг би спокійно й тихо поселитися з усім тим, що я тобі щойно перелічив і жити там аж поки не помру без мук і в товаристві не занадто раптово, щоб встигнути ще попрощатися, але й не занадто марудно, щоб це не стало для усіх нас тягарем, от чого я хочу».
Зрештою, цього хочуть всі, і ці прості слова, в яких заявлене бажання життєвої рівноваги, несподівано справляють сильне позитивне враження на тлі змальованого світу хаосу і відчуження.
Безперечно, концепція експериментального письма Терезії Мори тримається на ідеї толерантного ставлення до особистості,
незалежно від того, чи вкладається вона в стандартне уявлення про норму. Так, Абель Нема, мігрант, гомосексуаліст, поліглот, що знає десять мов, випадає з
норми, причому не за однією графою. Однак його миролюбність – головна норма, що мала б давати йому право на існування в
нових умовах. Авторка вважає, що саме космополітизм є своєрідним закликом до миру: «Космополіти здатні толерантно ставитися до інших і свої негативні відчуття сублімувати в інші речі. Це повинно бути нашою метою – досягати
космополітизму. Хоча космополіт не обов’язково заперечує локальний патріотизм, це просто нове вираження толерантності. Я тяжію до космополітизму, та й герой мого твору «День у день» Абель Нема по-своєму космополіт, адже знає 10 мов, хоча насправді він дуже самотня людина і не може порозумітись зі світом».
До речі, з роману авторка цілком усунулася, відтак там немає жодних оцінок від її імені чи імені когось, кого можна було б вважати адекватним виразником її поглядів. Вона не повчає, не застерігає і поготів не виховує. Це справді кінематографічний підхід до письма, коли просто знімкується
матеріал, котрий згодом компонується за допомогою монтажної техніки. Певна річ, вийшов складний поліфонічний роман, що
подає сприйняття світу загалом і такого непростого героя, як Абель Нема, з багатьох різних поглядів. Головний персонаж – безперечна удача авторки-режисера. Уміння переконливо перевтілитися у таку складну й контроверсійну постать заслуговує відзнаки за артистизм. Блискуча акторська
робота!

Роман багатий алюзіями, починаючи від біблійних (промовисте вже ім’я героя). Абель Нема віддалено нагадує самотніх і
незрозумілих загалові персонажів романтичної доби. Але ж яка прірва пролягла за два століття у літературі між Новалісом і Морою! Пошуки ідеалу і гармонії змінилися надривами внутрішнього життя і фатальним зламом у дійсності. Десять років буття в чужій країні – як десять років страждання в пеклі. Географія як ознака високого стилю відсутня, є географія мозку і ротової порожнини. Географію замінить
біологія? Прикметно, що Терезія Мора послідовно уникає подавати назви міст, тим самим універсалізуючи історію: це може статися всюди. Сон про блакитну квітку, що задавав старт розвитку характеру Гайнріха фон Офтердінгена, маніфестуючи початок пізнання світу, трансформується в делірій у фіналі твору і покликаний стати прикінцевим словом Абеля Неми («Я подарував йому свою квітку, відразу ж по тому мій коханий помер»). Постійна лише туга за добром і світова скорбота…

Філософія роману порушує і складні питання мови, відповіді на які авторка шукала й у власному життєвому досвіді («Відрізана від свої батьківщини, мова залишається тим, чим була, – дитинством»). «Мова, яка є ладом світу, музичним, математичним, космічним, етичним, соціальним, найграндіознішою облудою», – думки в делірії мовчазного десятимовного Неми.
Через опозицію мова/спілкування Терезія Мора експериментує з дистанціями між Абелем Немою і соціумом. І тут ситуація починає нагадувати «Засліплення» Еліаса Канетті: небажання і нездатність до діалогу фатально закінчується. Однак Абель
Нема інший, ніж Петер Кін. Він має друга в особі хлопчика Омара («ім’я означає рішення, засіб, вихід»). І це спілкування й порозуміння свідчить про можливості життєвих
перспектив, про можливості долати відчуження: «Часом, кажу я, мене цілого переповнює любов і відданість. Настільки сильно, що я майже перестаю бути собою. Моє бажання побачити їх і зрозуміти таке сильне, що я хочу стати повітрям між ними, щоб вони вдихали цілим з мене і щоб я став одним цілим ними аж до останньої своєї клітини».
Абеля Неми – нема. Кому стало прикро і шкода? Кому байдуже? Чи житиме у комусь любов як туга? Залишилися ті, які будуть практикувати мир, і ті, які завжди варвари. Мир чи насильство? 100%, цей роман «поживний» і для нашої соцдійсності.

Рецензія з 100buch.in.ua

взять код для блога